Їдять форель, запивають цілющою водою і моляться раритетам. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

«Мажорне» село, що не скажіть. У них в місцевому магазині кілограм риби за 220 гривень. У них школярі ростуть і приглядаються, як би то місцеву воду не роздавати, а продавати.

І церква у них мажорна. Колишній батюшка співав у хорі Шаляпіна. Теперішньому – готові потиснути руку найвищі чини… Пороги дзвіниці оббивав сам генпрокурор.

А ще, кажуть, у цьому селі «не прижився» колгосп. І пробували, і агітували, і тягнули в те державне ярмо – дзуськи.


БУДУТЬ БУТЛІ ПРОДАВАТИ

«Вони просилися додому, але я сказала сидіти тихо, бо журналісти прийдуть. 8-й клас, знаєте ж…» - пояснювала, заклопотано крокуючи шкільним коридором, заступник директора Надія Хомич.

У неї за плечима 40 літ ходіння цими коридорами.

А її 8-й клас не без радості відклав «на завтра» креслення і щиро, без комплексів розказував про Оконськ.


«У нас церква є старовинна. Їй 300 років», - щебетала Настя Басалка.

І джерела, кажуть, цілющі. І купаються там на Водохреще. І гарно це дуже. І води не шкода, коли її брати з усього світу приїжджають. Бо (вдумайтеся!)… «гріх воду шкодувати».

«Шкода хіба, що її газувати не можна, - несподівано озветься сміливий хлопчачий голос із задньої парти. Це Роман Головчак. І то він про оконську воду. – Але хоча б бутлі для води можна продавати»

Рома каже, що геть не мріє бути бізнесменом. А буде… музикантом. Клас сміється, він одразу дивується. Що ж тут такого, мовляв...

Живі, енергійні діти. Їм завтра писати історію іншого Оконська.

СКІЛЬКИ ОРЕШ ТЕЩІ ПОЛЕ, СТІЛЬКИ ГІЛЬЗИ Й ЗНАХОДИШ

У перервах між мріями оконська дітвора мусить думати про більш земні речі. Їхня школа, наприклад, теж із гранітною дошкою біля порога. Тому якщо раніше вони зносили до шкільного музею старі праски, рублі та личаки, які потай виносили з хати від бабиних очей подалі, щоб виторгувати гарну оцінку з історії, то тепер… Тепер у школу носять не личаки. І не діти.

У лівому кутку шкільного музею – гора експонатів із історії сьогодення. Фугас. Російські гільзи. Тубус від гранатомета. Каска. Чиясь… Усе це вчитель цієї школи (а поміж тим місцевий священик Олександр Лановий) привіз із війни.

Аби діти знали, що історія - то не тільки глечики. І що пишеться вона кров’ю. В тому ж Оконську таких сторінок, кров’ю писаних, не бракує.



«Темно тут трохи… Проект був такий,» - за мить директор закладу і вчитель історії Олег Ковердюк пробуватиме перевести розмову в більш мирне русло.

Школа чимала. З довгими коридорами.

180 дітей. Із 11 тисяч шкіл в Україні ми 1480-ті в Україні, 46-ті в області й другі в районі. Тішаться, що в буремному 1994-му їхню школу встигли здати. Бо бачать чимало подібних, які в ту пору лишилися довгобудами, а нині березами поросли.

«ПОТІМ КОТИ СТАЛИ ТИХ ЛЮДЕЙ ГРИЗТИ… А ОДНА ВИЖИЛА І ШЕ Й ПЛАТТЯ МЕНІ ВИШИЛА. З ВОЛОШКАМИ»

Баба Марія плакатиме просто на камеру не в силі спинитися. Поправлятиме хустку і питатиме: «Може, таки другу?..».

Дрова в грубці тріщать. Тепло. А в неї трусяться руки, ради дати не може. Її б саму в музей.

Одна з небагатьох, хто вижив під час масового розстрілу мешканців Оконська зимою 1942-го. У селі місць розстрілу – два. Одне – де колись стояла школа попід лісом. Інше – в стороні, на сільській вулиці. І там, і там майорять стрічками хрести.

У першому випадку німці зігнали в школу всіх вчителів та членів їхніх сімей, а за два дні по одному стали виводити з приміщення, класти на землю і стріляти. Так загинуло кілька десятків людей. У другому – німці спільно з польською поліцією помстилися селянам за те, що місцеві мародери пограбували і вбили родину пана Казіка (його самого, жінку і дітей), тамтешнього поляка, який мешкав там, де нині розташоване славнозвісне форелеве господарство. Через те, що знайшли в чиїйсь хаті Казікові чоботи – вбили ще кількадесят селян. Зігнали одних людей до церкви, інших – на один із кутків і вбили.


«Їх же наїхало тоді кіньми. Матира повели. А старша систра з сусідкою там на тий вулиці набрали годежі і занесли за річку, бо ж німци в селі, і люди туди втикали. Да вони за річку занесли годежу, на греблю поклали. Їм кричать: «Дівчата, ше принесіть!». Вони вернулися, де тойно до теї кузні добігли, де й їх німци вже завернули. То як вони просилися вбидві, но їх найперших забили.

Матира, кажу ж, погнали вже. …Коло клуні були такі жорна, майбути, січку різали чи шо кіньми. А мине систра на руки і стали втикати вниз. Бігло тих два німци, де й завернили нас. А вона вже мине з рук не спускає. В нас у хати така велика комната, а вниз був льох. Де й вона мине (розум був, хоча скіко та її було) в той льох, сама за мною. Я ше й кашляла, то зима була. Скинула з сибе одежу, обкрутила, де й я так заснула навіть. Німці в той льох зазирали, а потім бочки на нього перекидали, і так дав Бог, шо не побачили», - згадує 79-річна Марія Плескун.

Так удвох із сестрою і вижили в льосі. А «матира, систру Домку, ше їдну систру, малого Юрка» тоді ж розстріляли. Батька на війну відправили, звідки вернувся пораненим.

«За що вбили ваших рідних?» - допитуюся.

«А гонь її гни матира знає, - чую. – Туто, де хурельня, пан жив, в нього золото покрали. А хто покрав, то… Хіба я шо знаю? Я нічого не знаю».


Розстріляних біля школи німці поховали на місцевому цвинтарі. Жертви другого розстрілу ще довго лежали під відкритим небом. Нажахані жорстокістю окупантів люди боялися хоронити рідних.

«А потім коти стали тих людей гризти. Знаїте?.. Там, де то хрест, поперід, то окопи покопали і їх там присипали. На Гордань вже стали одкопувати, щоб на могілки вже перенести», - згадує баба Марія.

Тому Гордань (Водохреще) у цьому селі – пам’ятний день. Не тільки тому, що тут здавна б’ють цілющі джерела з унікальною водою…

«Чекайте… - перебиває мої нечутні роздуми заплакана Марія. Хустку поправляє. - А посля, як німци побили, стали дивитися тих людей, а одна там жива. Її ранили в руку, але вона потім ше й вишивала. Ше й мені плаття вишила. Волошками. Біле, штафельне».


ВІД СУКМАНСЬКОГО ДО ЛАНОВОГО: ЩО НЕ СВЯЩЕНИК, ТО ЛЕГЕНДА

Місця розстрілу людей нам взявся показати настоятель місцевого храму о. Олександр Лановий.

Споконвіку Бог дає Оконську й особливих священиків. Цей – хмельничанин. І на оконську землю втрапив абсолютно випадково. Та, видно, 300-літній храм Успіння Пресвятої Богородиці десь там сам собі обирає господарів. Собі і людям.

Олександр Лановий нині відомий як волонтер, своя людина для більшості маневичан, які пройшли пекло АТО (і не тільки маневичан, зрештою). Поміж тим він щиро одержимий прагненням якомога більше дізнатися про історію Оконська.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Каратєль» з Оконська. Війна і мир сільського батюшки

А його храм пережив кілька воєн. Культова споруда збудована без жодного цвяха. Яким чином тримаються стіни церкви три сотні років, можна хіба здогадуватися. За її порогом кожен квадратний сантиметр простору – історія. Колони тесані сокирою. Царські ворота 18 століття. Ікони з образами святих з 19. Бережуть як реліквію нині дарунки солдатів Першої світової, які тут молилися у 1915-му: лампадку із дарчим написом та образ Володимирської Богоматері на березових дошках, на якому теж залишили на згадку автограф війни. У вівтарі – ікона Св. Олександри. Перенесли туди, бо «була закиптюжена весь час, а потім раптом почала світліти».


Поруч із храмом – могила. Тут спочиває отець Микола Сукманський. Священик, про якого теж в Оконську ходять легенди. Саме Сукманський був настоятелем оконської церкви у період Другої світової. Розповідають, що співав їхній батюшка колись у хорі самого Федора Шаляпіна. На волинській землі ж – правив у Оконську та викладав у сільській церковно-приходській школі. Церква мала багато землі. Тому батюшка навіть наймав людей, щоб її обробляти. А ще – магазин, аптеку і навіть пекарню.

«Тоді, коли у 42-му людей у спідній білизні під церкву на розстріл пригнали, отець Микола вже почав у храмі молебень. Згадують, що німці раптом почали між собою сваритися. Ніби щось не поділили, один із них скочив на коня – і в Маневичі на станцію, де був телеграф. За годину вернувся. Кінь у милі… Всіх розстріляли, згорнули кулемети і поїхали», - розказує о. Олександр.

Доводилося чути від довжицьких старожилів (Довжиця – одне із сусідніх сіл, - авт.), каже чоловік, що німці в той час в неділю ходили на службу до оконської церкви, перевдягаючись у простий одяг. Хоч навряд чи були православними…

Працював храм і в роки СРСР, іншої окупації. 48 років після Сукманського правив у ньому о. Григорій Кирильчук. І правив так, що міг знаходити спільну мову навіть з партійним начальством. Найдавнішу церкву в районі не осмілилися закрити. Безперечно, зіграв тут свою роль і авторитет о. Григорія. Мало того, саме ця невелика церква під райцентром на тривалий час стала прихистком для ікон, старовинних церковних книг, документів, начиння та інших цінностей, які належала храмам, що опинилися у 60-х під замками.

Тепер багато що з цих раритетів – у коморах Львівського краєзнавчого музею та музею Волинської ікони.


«ЯК НАЇХАЛО ДЖИПІВ»: У ЦЕРКВІ – ГЕНПРОКУРОР І СКАНДАЛЬНИЙ РЕКТОР МЕЛЬНИК

Батюшка гримає ключами, відкриває дзвіницю. З глибини невеличкого приміщення дивляться на непроханих гостей старі ікони, хоругви та царські ворота. Із сірості віків на старезних дошках проглядають образи святих.

«Ця дзвіниця раніше була повністю завалена церковними образами і начинням. І облаченіями, і лампадками і євхарестичними наборами і всім-всім. Коли храми в 90-х почали масово відкриватися, то всі з’їжджалися сюди і розбирали звідси своє», - каже священик.

Саме у дзвіниці, розказують в Оконську, в радянські роки перехрестили всю маневицьку «партійну шляхту». Й не тільки шляхту, а й дітей багатьох простих селян із найближчих населених пунктів.

«Он ми як свого Богдана хрестили, то теж тут. О 12-й ночі, село спить… А чому в дзвіниці? Бо тут немає вікон! Отак отець Григорій тихенько і хрестив підпільно. Навіть не по одному, а по декілька пар одразу. Була вимога й не брати з собою загін кумів, а тільки самих надійних. Люди приїжджали в Оконськ, але транспорт лишали далеко від церкви, щоб підозри не виникало. І переслідували за це батюшку, чом ні? Але він був дуже правильний, справжній, такого погнати не могли, видно», - розказує вчителька Надія Хомич.

Не могли чи не хотіли. Якщо партійні боси теж до дзвіниці стежку ночами топтали, то це зрозуміло.


А кілька років тому навідався на подвір’я храму сам тодішній Генпрокурор Святослав Піскун. Тут, в Оконську, він з дружиною Світланою, яка родом із Маневичів, хрестив свою доньку. Шукав записи у церковній документації. Але записів тоді о. Григорій з таких таємних хрещень, певне, обачно не вів.

«Він був якраз в Зимнівському монастирі, мабуть. Дзвонить матушка, каже: наїхало джипів, якісь люди дивні, зі зброєю, з охороною, посвідчення показують… Я миттю сюди. Дивлюся: якийсь дядько знайомий. Питає: «Ви мене знаєте?» Кажу: «Знаю, але не можу згадати...». Представився тоді. То познайомилися», - згадує о. Олександр Лановий.

Іншого разу Святослав Піскун заїздив до храму з другом, скандальним ректором Ірпінської податкової академії Петром Мельником.

«Не як у телевізорі, а як в житті… - згадують селяни. – Мельник босий чогось був, скромний, а Піскун поважний такий».

Подейкують, цікавився Генпрокурор, і місцевими древніми іконами, чи нема «безхозної» приглядався. Але дали йому тут відкоша.


Сільські ж бабусі пліткують про інше. Мовляв, а може, то й не Піскун? У цьому селі та довколишніх багато людей із прізвищем Плескун. Дуже вже той Піскун схожий на одного з Плескунів, що із Соб’ятина. Людей із цього села свого часу розслелили по всій Україні: так совєти помстилися викорінювали все, де могла жевріти повстанська ідея. Багато з цих переселенців у роки Союзу могли й приховувати своє соб’ятинське коріння. Інакше, мовляв, як пояснити, що Святослава Михайловича так тягне на оконську землю? Отакий от
сільський міф…


ДЕПУТАТСЬКА «ХУРЕЛЬНЯ», або ЖИВА РИБА І МЕРТВА ПАМ’ЯТКА

Не Піскуном єдиним. І навіть не Мельником. Тут можна йти по лісі, гриби серед мохів видивлятися, підняти очі – а перед тобою артист Богдан Бенюк, теж гриби шукає. Як свого часу трапилося із тим же Олександром Лановим.

А місцеве форелеве господарство, яке розбудували простісінько на унікальних джерелах, теж належить віпам. У 2013-му нардеп-регіонал і власник одного з найбагатших титанових підприємств Григорій Смітюх кликав Путіна в Україну на Антимайдані, а через джерельну оконську воду вже давно і справно «проганяли» мільйони, залучені на форель з державної казни. Хоч раніше і саме господарство було казенним. Погано лежало.


Тому «хурельня», як каже баба Марія, непроста. Родина Смітюхів розгорнула масштабне будівництво форелевої ферми, взялася на джерельній воді вирощувати рибу. І воно півбіди б… Та замість обіцяних 150 робочих місць тут, кажуть, зо 20-ть. І крепкої користі від нього у селі не бачать.

Єдине… окончуки можуть купувати форель (у місцевій крамниці вона за ціною 140 грн за кілограм) або ж осетрів (за 220). Товстолоб за 35 – то вже таке, для приїжджих.

«А хіба нам води шкода?» - як мантру повторюють мешканці Оконська,коли запитуєш, чи не набридає постійне «паломництво» до джерел. А сюди їдуть і їдуть люди з баклажками (бутлями, з словами восьмикласника Романа).

Але їдуть у переважній більшості не до джерел під парканом форелевої ферми, за якими пізнають Оконськ у всій Україні. Їдуть до джерела, дбайливо облагородженого місцевим лісником. Там вода струменить жваво. Там гостинно і чисто. А ще – гарно.


***

І шкода насправді не води.

Шкода, що борд із написом «Жива риба» над трасою на паркані ферми одного з найбагатших бізнесменів в країні (яким людей заманюють до маленької крамниці) – яскравий і гарний. А табличка з написом «Гідрологічна пам’ятка природи «Оконські джерела», що висить над озерцем, і якою заманюють туристів – обдерта і аж чорна…

Утім кожному, хто шукатиме у цій стороні чогось цікавого і надзвичайного, наполегливо раджу не обмежитися пам’яткою над трасою, а зазирнути глибше. Там – Оконськ справжній.

Текст - Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото Ірина КАБАНОВА.