У селі на Волині вчитель півстоліття викладає хімію

Євген Король із Кримного, що на Старовижівщині, ось уже майже півстоліття викладає школярам хімію.

Талановитий педагог отримав ​звання «Заслужений учитель України», - пише Волинь нова.

«Кожен учень — то для мене зіронька, і моє завдання — її засвітити»

У послужному списку Євгена Короля — ​численні нагороди: знак «Відмінник народної освіти», нагрудний знак «Василь Сухомлинський», ювілейна медаль «Двадцять років незалежності України», грамоти Міністерства освіти і науки України, управління освіти і науки Волинської ОДА, Старовижівської РДА і районної ради… Народився у селі Везденьки на Хмельниччині.


Після закінчення Львівського державного університету імені Івана Франка працював учителем біології у Смідинській середній школі. А з 1972 року незмінним місцем роботи стала ЗОШ І–ІІІ ступенів села Кримне. Викладав також астрономію, військову справу, а сьогодні трудиться вчителем хімії. Успіхи дітей говорять самі за себе. За роки праці Євген Король підготував 80 призерів районних, 74 учасники та 31 призера обласних, трьох учасників всеукраїнських олімпіад.

Педагог розпочинає розмову з філософських запитань, демонструє власні дописи і спостереження, які занотовує у спеціальний зошит, захоплюється етимологією — ​наукою про походження слів. Про свій предмет говорить із запалом.

— Хімія має особливість, що на її уроках можна показувати досліди, а вони завжди привертають увагу, дають можливість учням себе проявити, — ​розповідає Євген Тимофійович. — ​Я вже відчуваю вагу років, але треную пам’ять, розгадую кросворди, виконую важкі завдання. Читання — ​цьому всьому фундамент. Якщо вчитель не читає, зупинився у навчанні сам — ​він вмирає як педагог.

Дуже люблю поезію Ліни Костенко, яку використовую і для занять. «Бомбами влучили у спокій» або ж «Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг». Хіба можна сказати краще? Змушую і дітей творити, навіть писати вірші, щоб вони бачили хімію у поетичному образі. Коли у мене немає настрою, дивлюся на вечірнє зоряне небо і відчуваю себе піщинкою, котра хоче осягнути оцю таємницю над головою. І тому я не дивуюся, що зорі кличуть до себе і надихають бажанням піднятися до них. Кожен учень — ​то для мене зіронька, і моє завдання — її засвітити.

Щоб молоді люди були успішними в житті, їх перш за все треба навчити вчитися, запевняє Євген Тимофійович.

— Я помітив, учні люблять, щоб їм щось розповідали, крім предмету, щоб ця розповідь не була нудною, — ​продовжує педагог. — ​Ми повинні не «напихати» дітей знаннями, а допомогти знайти себе. Запалений у школі вогник горітиме все життя. І не варто звинувачувати у невдачах лише учнів, велика частка їхнього неуспіху залежить від нас. У мене був один випадок на педраді ще за часів Радянського Союзу. Учителі почали жалітися, мовляв, що то за виховання, коли діти «добрий день» не кажуть. Я сидів, слухав, нарешті, не витримавши, сказав: «А ви знаєте, що вітаються першими ті, хто більше вихований?» Після цього на учительських зібраннях таких розмов не було.

«Вчителями стають не найкращі учні»

Учитель кількох поколінь Євген Тимофійович ділиться власними спостереженнями про те, чи стали іншими діти за ці чотири десятиліття.

— Рівень вихованості змінюється — ​це дійсно так. Є нечемні учні, але я стараюся обходити гострі кути без конфліктів, — ​каже педагог.

— ​А розумні діти як були колись, так є і зараз. Тільки вони стали більш практичні і деякою мірою зруйновані психологічно. Ми ж вважали, що живемо у найкращій країні світу, і від того були щасливі. А вони сьогодні бачать, що це не так, і цей психологічний тиск має вплив на них. Я б не сказав, що сучасні діти гірші, просто ми не навчилися глибоко оцінювати молоде покоління, яке перебуває на певній відстані від нас. І від того наші душі не співзвучні з їхніми, тому ми їх не розуміємо. У 23 роки ми не дуже відставали від п’ятнадцятилітніх. А зараз між нами утворилася прірва, бо темп розвитку в інформаційному світі прискорився.

— Біда нашої держави ще й у тому, що вчителями стають не найкращі учні, — ​зізнається Євген Тимофійович. — ​А треба, щоб найталановитіші ішли в школу, наприклад, як у Японії, де спеціально відбирають найздібніших, готують їх, тому що думають про майбутнє. А нас сьогодні змушують виживати. Звідси і наша жорстокість. А жити — ​це значить проявляти людські якості. Колись півдня чекаєш, поки в село приїде машина з хлібом, стільки ж часу ще стоїш у черзі, але купиш хлібину і йдеш додому щасливий. Якось, не витримавши, зателефонував до першого секретаря райкому партії:

— Поясніть, будь ласка, чому до цього часу немає хліба? Як ми так байдуже керуємо?

— Хто говорить? — ​чую у відповідь. Думаю, якщо скажу, що вчитель, то добряче дістанеться. Представився працівником радгоспу імені Жданова. — А чому ви так амбіційно зі мною розмовляєте? — ​не заспокоюється чиновник.

Я ж, ледь стримуючи сміх, відповідаю:

— Голодна людина завжди збуджена.

Отак і ми: втрачаємо авторитетний статус учителя через свій внутрішній голод і спустошення.

«Треба вірити в дитину, аби вона відчувала, що її люб­лять»

Як би хто не думав і що б не говорив, але майбутнє бажаної для нас України твориться за шкільною партою. Чому футбольні команди, які мають чудових гравців, потребують тренера? Бо з професіоналом вони демонструють кращу гру. Так само і з учителем.

— Треба вірити в дитину, аби вона відчувала, що її люб­лять, що вчитель старається не просто відбути урок, а вкласти у нього душу, — ​наголошує педагог. — ​Я ставлю й двійки, але роблю це так, щоб не «вбивати» учнів, а піднімати. Намагаюся, аби оцінка не стала батогом. Бо тільки те, що породжене почуттями, запам’ятовується. Треба, щоб уроки були емоційними. А для цього варто жартувати з учнями. Перше, що я запитую в них, коли заходжу в клас: «Як настрій?» Потім пишу на дошці: «Задоволення, нудьга, сум…» Наприкінці занять діти вибирають свої відчуття. Тільки щаслива людина може виховати щасливого учня. Тільки у цьому випадку відмінник у навчанні зможе стати відмінником у житті.