Миру в АТО не було жодного дня, - волинський лікар-хірург
Сьогодні у спогадах він ніби бачить усе те на сповільнених кадрах фільму, - пише Волинь нова.
СПОГАДИ ПРО МАЙДАН
— Ще будучи інтернами, ми з трьома товаришами поїхали на Майдан після перших чотирьох смертей, — розповідає хірург. — Наша база розташовувалася у приміщенні Головпоштамту, де допомагали пораненим. Семеро «двохсотих» до нас принесли ще живими… Людей доставляли лише з бойовими пораненнями: вогнепальними, міновибуховими. Стріляли прицільно, на ураження — по голові, шиї, магістральних судинах, грудній клітці, нижніх кінцівках. Стріляли так, щоб убити, а не зупинити. Одному чоловікові куля потрапила у хребет, нижче бронежилета буквально на якийсь сантиметр. Цілилися професіонали. Ми на місці що могли, те й робили. І відразу відправляли на «швидкій» до лікарень. За декілька днів, коли стало спокійніше, на Майдан почали приходити народні депутати. Вразив мене тодішній голова СБУ Олександр Якименко, який з’явився у задимленому натовпі з якоюсь жінкою у білому одязі. Коли всі чорні, перемазані сажею, кругом цегла валяється — це видавалося дивним і диким.
У ПЕРШУ ЧЕРГУ - ОФІЦЕР, А ТОДІ ВЖЕ ХІРУРГ
З початком активних бойових дій на Донбасі молодий лікар вирушив на Схід.
— Мого товариша забрали просто з навчання, пішов по мобілізації в першу хвилю у 51–шу бригаду, — продовжує Андрій. — Йому подзвонили із військкомату, сказали, щоб приїхав для уточнення документів. 16 травня 2014–го вони потрапили під масивний обстріл у Волновасі з великою кількістю «двохсотих». Потім дали відпустку на десять днів, щоби закрив інтернатуру. Він дуже спортивний, до АТО займався рукопашним боєм. Коли ж я його побачив (не можу пояснити: чи вираз обличчя, чи очі видавали психологічний стан), відразу відчув, що друг повернувся зі справжньої війни. Сам повістку отримав у квітні 2015–го. Далі — півтора місяця безцільного перебування у навчальному центрі на Житомирщині, глибоко в лісах. Нас учили офіцери–викладачі з військової медичної академії, читали стандартні лекції часів Радянського Союзу. Мінімум, що повинні були знати, — як поводитися зі зброєю і, найголовніше, як вижити під обстрілами.
Андрій потрапив до медичної роти 28-ї ОМБр. 15 червня були під Донецьком. Виїжджали на передову, евакуйовували хлопців із поля бою. І вже залежно від складності поранень доправляли у госпіталь. Екіпаж потрапляв і під неприцільний вогонь зі станкового гранатомета, вибухову хвилю артилерійських ударів і мінометних обстрілів.
— Якось нашу медроту підняли по бойовій тривозі, потрібно було їхати в екіпажі так званого Святого Миколая, — продовжує Андрій. — Звичайними словами, це просто консервна банка. Безпечніше було взяти УАЗ, він маневреніший. Обидва автомобілі не тримають кулю, там броня нульова. Але Бог рятував. Доводилося постійно виїжджати до хлопців — забирати поранених і хворих, підвозити медикаменти. Крім поранених осколками або кулями, багато бійців, постраждалих від вибухових хвиль. Завдання медика на передовій — передусім зупинити кровотечу, а потім — у госпіталь. Хоча мені відразу сказали: «Ти в першу чергу офіцер, а далі можеш собі згадати, що колись був хірургом». Тож доводилось воювати, як усім.
МИРУ В АТО НЕ БУЛО ЖОДНОГО ДНЯ
У Кураховому військові медики базувались у місцевій лікарні. Звідти два екіпажі по бойовій тривозі закинули в Мар’їнку: це дві машини, два водії і три офіцери, серед яких і волинський хірург. Чекали наступ. Там був лікар–рентгенолог, котрий 3 червня, коли був бій за місто, вивіз величезну кількість поранених і доставив усіх живими. Йому б мали дати звання Героя України…
— Натомість медаль вручили людині, яка взагалі на той час перебувала у відпустці, — обурюється Андрій. — 14 листопада 2015–го ми зайшли під Луганськ. Зайняли лінію оборони довжиною у 200 км: від Щастя до кордону з Росією. Що б там не говорили у новинах, миру не було жодного дня. Війна весь час ішла повним ходом, ні на секунду не припинялася. Просто ворог перейшов до тактики нічних обстрілів, таким чином ніби ховаючи свої наміри.
— Люди різні зустрічалися. Якось на ФАПі одного із луганських сіл медсестра каже: «Ви думаєте, що я на референдум не ходила? Звичайно, ходила, і голосувала!» Вони всі зав’язані на Росії. Під Кураховим була теж цікава ситуація: літо, площа, молоді матусі гуляють без чоловіків. А чоловіки воюють. Коли запитали, за кого, сказали: «За наших». А де наші? «У Донецьку». Дуже багато тих, яким все одно під ким ходити. Аби не стріляли. Чув розповіді, як медсестри пораненим нашим бійцям казали: «Навіщо ви сюди приїхали?» Але є й такі, яких не можна залишати, за них варто боротися.
Зарплату офіцери медичної служби отримували за другу лінію оборони, бо там розміщувалася їхня база. А виїзди на «нуль» просто не фіксувалися. Перші зароблені гроші Андрій витратив на добротні берці та форму, бо та, що видавали, дуже швидко зношувалася.
— Чим більше хлопці стоятимуть без роботи, тим більше вони будуть пити, які би штрафи не вводили, — каже лікар. — Ця позиційна війна дуже б’є по психіці: їх «накривають», а вони мовчать. Хоча моральний дух багатьох бійців викликає повагу. Незважаючи на поранення, вони знову рвуться на передову. Вже обстріляні, знають, що робити і як. Перший раз, коли йшов у відпустку, пам’ятаю, в Дніпро приїхали на вокзал. Страшно було, бо навколо ходило багато людей.
— У Луцьку на автостанції (а був у формі) підходять до мене троє юнаків напідпитку. Один питає: «Чуєш, воїне, а довго ще війна йтиме?» Я відповідаю: «Довго». Він каже: «А чого?» — «Тому, що такі, як ви, сидите вдома», — завершую розмову і йду…
Адаптуватися до служби в армії неважко. Набагато складніше повернутися назад. Людину можна забрати з фронту, але витягнути війну з неї — неможливо. Я знаю дуже багато хлопців, які і далі воюють, які підсіли на війну, по–іншому вже не вміють і не хочуть жити. Просто їхній світ набагато чесніший.