У селі на Волині живе син Султана
Про це йдеться на сторінках газети "Вісник".
Олексій змалку ріс сиротою. Коли був малим, мати якось показала фото батька та неохоче розповіла, що він був узбецьким льотчиком Султаном Шеровим, називала його Сашею. І все. Більше не допитувався, тим паче, тата замінив люблячий дідусь Яків.
Минали роки, Олексій відслужив в армії. Одного разу він натрапив на конверт зі зворотною адресою: Узбекистан, місто Ургенч, Шеров Султан. Тоді і попросив маму розказати все, як було.
Як виявилось, маму Олексія вивезли в Німеччину у 1943-му, коли їй було трохи більше 20-ти. Там вона робила в хазяїв, а під кінець війни потрапила у Бельгію, звідти – у Францію, в місто Бонасак. Там і зустріла Султана. Як вони познакомилися, ніколи не розказувала. Відомо, що його літак збили під Житомиром німці і він потрапив у полон. Звідти ж втік у Францію, де був у партизанах. Коли закінчилася війна, мати вже була вагітна, з батьком поїхали Україну. На кордоні батька затримали, а мати поїхала додому в Деревок.
Вороже зустріли доньку батьки. Бо Єва вже носила дитину, а заміжньою не була. Султан цілий рік писав їй листи, кликав до себе в Узбекистан, та батьки до нього не відпустили. Син народився у лютому 1946 року. Записали Олексієм Яковичем Любежаніним – на дідове ім’я та прізвище.
До мами сваталися чоловіки, та син не схотів, щоб вона виходила заміж. Так і залишилась сама. І рано померла, у 51 рік.
Знайшовши батькову адресу, Олексій написав листа в Узбекистан. Уже згодом виявилося, що його прочитав батько Султана і неабияк здивувався, що у далекій Україні в нього є онук. Тим паче, син був давно одружений з місцевою дівчиною Айтуті, мав сина Радіка, молодшого від Олексія на п’ять років. Дід наказав відписати і попросив надіслати фото.
"Ти мій – так сказали друзі на роботі", – написав Олексію Султан Шеров, який тоді був уже поважним начальником, працював старшим інспектором області. Надіслав 700 карбованців і запросив у гості. Це був 1966 рік.
І став Олексій збиратися в далеку дорогу. Мати не перечила, але й не просилася їхати із сином. Поклала у чемодан волинських гостинців: домашній сир, масло, сало.
"На вокзалі, хоч то була ніч, відразу пізнав батька, обнялися, що казати, сльози вийшли. Його жінка мене гарно зустріла. Вони жили у великому будинку", - з усмішкою згадує Олексій Якович.
Зійшлися його друзі, жінки сиділи в одній комнаті, а чоловіки – в другій. Їли плов не за столами, а, як у них прийнято, на підлозі. Дід дуже був радий, баби я не бачив, бо він мав другу дружину. Зі мною усі говорили по-руські, а між собою шверготіли по-їхньому.
Олексій запитав: «Отєц, а чи правда, що ви маєте багато жінок?» Батько засміявся. Завіз до друга, який і справді їх мав три. Каже, одна родить, друга хазяйнує, третя ще щось робить. Просив, щоб я залишився, бо у них закон, що син має бути біля батька, але я не схотів.
«Я не можу тебе змусити, бо я тебе не виховував», – сказав батько.
Гостював Олексій в Узбекистані цілий місяць. І повернувся додому. Про нову родину розповідав із задоволенням, але мати жодного разу сама не розпитала про батька. Хоча, мабуть, мала бажання. Вони як розлучилися у 45-му, то так більше ніколи і не зустрілися. Бо на Олексієвому весіллі з узбецької родини гуляв лише брат Радік. А батько приїхав у Деревок тільки тоді, коли померла мати Єва. Діда і баби теж не було в живих.
Султана і його дружину Айтуті радо зустріли на Поліссі. Син водив по селу, на хутір, де колись жили. Дивувалися узбецькі гості із січкарні, на якій поліщуки подрібнюють зілля, їли все, що їм готували.
Ще раз збирався Любежанін в Узбекистан, але не встиг – розпався Союз. Тому тільки листувалися. Батько жалівся, що Радік розлучився з дружиною, а віддали ж за неї калим аж 25 тисяч карбованців. Розповідав, що народилася внучка Фероза, а в Олексія тоді росла донька Роза. У 1996 році в Деревок прилетіла сумна звістка: помер батько. Про це написала його дружина. На цьому родичання українців та узбеків закінчилося.
"А так хочеться дізнатися, як вони живуть, що нового… Але чи їм це цікаво? – зітхає Олексій Любежанін.
Фото із сайту visnyk.lutsk.ua