Б. Ракоїд, Є. Бать і вчителька, що несла під піхвою зошити. ВОЛИНСЬКІ БУЙДИ
Якщо коротко: негативно ставлюсь. Нас читають і діти, і підлітки, то який приклад ми їм подаємо, так пишучи?
Але з другого боку. Якщо кожна дитина в Україні знає, що Путін – х*ло, якщо в інтернеті можна знайти всі можливі й неможливі вирази, то…
Як сказав колись Дмитро Нагієв (той, що в російському серіалі грає фізрука, до речі, той росіянин, який приязно ставиться до України): «Я свій зад не показую. Поки що. Тому що він буде цікавий лише раз. Глядачі подивляться і скажуть: так, непогано. Тому треба вибрати момент, щоб показати свій зад грамотно».
Про грамотність. Як розповідав мені тато, була колись така пошесть – змінювати імена і прізвища. Це й тепер можна робити, але цим правом користаються зазвичай, коли треба в Європу черговий раз на заробітки їхати, а в тебе – депортація.
А в 50-ті роки це було популярно. Але обов’язково треба було дати оголошення в газеті. Ось одного разу в одній газеті вийшло оголошення такого змісту: «Я, Іван Гімно, змінюю своє ім’я на Едуард». Скажіть, це використання ненормативної лексики?
Або ще приклад. Мій тато народився в селі Ражнів Бродівського району Львівщини. Але не в селі, а на хуторі під лісом. І хутір мав назву (й досі має, тільки це ніде не записано) – Сракула.
Пікантні історії підкидає нам саме життя. І жодну з написаних буйд я не видумав. Хоча у словнику лемківської говірки буйда – небилиця, нісенітниця.
Але я не про це.
Колись на Українському радіо працював диктор і ведучий Борис Ракоїд. То, завершуючи програму, він після слів «Вів передачу Борис…» робив довшу паузу, ніж це потрібно.
А на Волині жив і працював колись журналіст, якому єдиному з усієї пишучої братії дозволяли підписувати свої матеріали повним ім’ям і прізвищем. Бо за совєтів статті й замітки в газетах підписували скромно: «С. Лесюк», наприклад. І тільки великим публіцистам робили винятки. І йому. Бо звали його Євген Бать.
І на завершення. Працювала колись зі мною російськомовна жінка, яка дуже хотіла бути журналісткою, тому опановувала українську на ходу. Напише два речення і перепитує, чи правильно.
Думала російською, а писала українською. І не завжди могла вдало перекласти. Гугл-перекладача тоді не було, а в словнику ритися після кожного абзацу ліньки. Перепитає – скажуть – напише. Не скажуть – все одно напише.
Так вона слово «бах» (вигук) перекладала на «бух».
А в нарисі про вчительку припустилася грубої помилки. Написала: «Щовечора йшла Марія Степанівна додому через поле і несла під піхвою зошити».
Так і надрукували.
Святослав ЛЕСЮК