«Чоловік, як всі рускі, робити не хотів»: неймовірна історія 90-річної жительки Шацька
Нещодавно бабця відзначила 90-річний ювілей, пише «Район.Шацьк» з посиланням на газету «Новий погляд+».
«Хіба я думала, що доживу до такого віку? Стільки всього було, таку страшну війну пережила…», – цими словами розпочинає нашу розмову, а для мене – справжню мандрівку в часі – Ганна Іванівна Кузнєцова з Шацька, якій 24 грудня минуло 90 років.
Майже усе по господарстку Ганна Іванівна намагається робити сама. Часу вільного багато, і бабця любить присвячувати його рукоділлю: в’яже, гаптує. До речі, коли береться за улюблену справу, то працює без окулярів – на зір не скаржиться.
Народилася ювілярка в Шацьку у 1928 році. Була підлітком, коли в селище прийшла Друга світова війна.
«Бувало, мати прив’яже до спини подушку і накаже йти в корчі ховатися, бо самольоти літають. А я ту подушку під себе, а сама лежу і дивлюся, як вони літають. Так було цікаво. З міномьота стріляли – аж листя з дерев летіло. То справа удар, то зліва, але нас минало», – пригадує свої буремне дитинство Ганна Кузнєцова.
В 1942 році вбили батька маленької Ганни. Іван Шковорода був братом Степана Шковороди, який організував у Шацьку партизанський рух (зараз його іменем названа в Шацьку одна з вулиць – авт.). Убили ні за що і то свої люди, шацькі. Ніхто й подумати не міг, що чоловік, який прийшов живим і здоровим з польського фронту, знайде свою смерть вдома. Йому приписували зв’язки з партизанами, але це була неправда.
Ганна Іванівна каже, що батько дбав про сім’ю, про п’ятьох своїх дітей, яких мав утримувати, годувати. Іван Шковорода будував людям хати, школи. Польський костел у Шацьку, який стояв на місці теперішньої каплички святої мучениці Тетяни, – теж його руками був побудований.
«Забили батька ні за що, а потім убивця розкаявся, і щоразу, як я бувала в церкві, хапав мене за руку і просив пробачення», – поринає в сумні спогади моя співрозмовниця.
Без батька стало важко жити багатодітній сім’ї. Добре, що господар залишив дітям і дружині добротний будинок, ним же і збудований. Мама тяжко працювала в колгоспі, намагаючись прогодувати своїх чад. Ганна з 14-річного віку теж почала працювати: допомагала по господарству заможному шачанину, який при німцях був «завідуючим снабженієм», поки його партизани не вбили. Згодом – у «партизанській їдальні» офіціанткою – за тарілку супу. Далі була робота реєстратором у паспортному столі, в райкомі.
Коли Ганна Іванівна вийшла заміж, то хоч світ побачила, бо жили з чоловіком у російській Вологді, в Криму, в Казахстані. А от заміжжю передувала настільки незвичайна історія, що вона запросто могла стати сюжетом для фільму.
«Кавалєрів у мене було багато, були такі, що, не діждавшись моєї прихильності, стріляли мені в спину. Від цього було так прикро, що я вирішила: хто перший до мене посватається, за того і заміж піду. Посватався рускій, з ним я й одружилася. Їздили з ним по світу, але все одно вернулися в Шацьк. Прожили ми з ним 13 років, народилося двоє доньок. Непросте було життя: чоловік, як всі рускі, робити не хотів, думав, аби хтось зробив за нього. Любив випити. Горілка його і вбила: напився і помер молодим», – розповідає про свій нещасливий шлюб шачанка.
Не стало згодом і однієї доньки, яка жила в Німеччині. Друга живе з сім’єю в Казахстані. Ганна Іванівна багата на внуків і правнуків, біля однієї внучки ювілярка живе, а з ріднею із Казахстану спілкується «в комп’ютері», тобто через Skype-зв’язок. Найрідніші люди, улюблене заняття, можливість потихенько рухатися, поратися по господарству додають їй життєвих сил.