У волинському селі господарі тримають по 8 корів
Здавна корова вважалася основною годувальницею на селі. Молоко, сметанка, сир, масло – все своє, натуральне. Але в останні роки спостерігається загрозлива тенденція: селяни масово продають корівок, бо, мовляв, невигідно їх утримувати. Тільки не у Вороничах, пише газета "Вісник".
Добратися до цього села непросто. Від райцентру – 39 кілометрів не вельми добрими дорогами, а до обласного центру взагалі майже 60 кілометрів треба по ямах стрибати. Саме географічна віддаленість, бо Ворончин можна назвати крайньою точкою Рожищенського району (він сусідить з Локачинським та Турійським), і є однією з основних причин, чому люди тримають велику господарку. Бо інакше як вижити? А може, приклад їм показує сільський голова Микола Касянчук? Він не лише вмілий керівник громади, адже майже сімнадцять років займає цю посаду, а й добрий господар, бо годує аж вісім корів! Чоловік на наші припущення лишень усміхається.
"У нас здавна люди корів тримають. Здають молоко, з того й живуть. Самі ж розумієте, що нині офіційну роботу в селі важко знайти. Ото десь 50 осіб працюють у різних закладах соціальної сфери, ще кілька людей – у фермерів. Влітку й восени їздять на сезонну роботу в Хорохорин, хтось – у Польщу, але більшість сидять вдома. От на нашій вулиці Миру лише кілька хат, а череда має понад сорок корів! Я починав з трьох, а тепер маю вісім. У сусідки Наташі – сім годувальниць, ще в одного сусіда – шість. Далі трохи менше", – розповідає сільській голова.
Звичайно, щоб прогодувати таку міні-ферму, треба влітку добряче потрудитися. Микола Касянчук лишень під сінокос обробляє вісім гектарів, на зиму закупляє 30 тонн жому. Майже всі ворончинські господарі мають земельні паї, власну техніку, тож проблем немає, аби лиш Бог дав сили та здоров’я й добру погоду, щоб заготовити корми. Зрозуміло, що корівок уже давно доять не руками, а апаратами. Здають молоко на Рожищенський завод, і хоч закупівельна ціна далека від ринкової, але який вихід?
Наталія Демчук разом з чоловіком тримають семеро корів, а ще коней, свиней, різне птаство. Як-то кажуть, є біля чого ходити. За городом складені добротні скирти сіна. Ой, нелегко дається те солодке молоко! Сіють три гектари люцерни, буряків сорок соток. Жінка погоджується, що треба добряче наробитися біля всього. В одному хліві утримують корівок. Сюди навіть воду провели, щоб взимку відрами не носити. В іншому приміщенні – телята. Їх не продають заготівельникам, а тримають довше, щоб отримати дотації. Допомагає чоловік, діти. Усі змалечку привчені до роботи.
"Шкода, що селянська важка праця так низько ціниться, 4,5 гривні за літр молока – це ж сміх, але куди людям діватися? Мусять здавати. Якось я пробувала до Луцька возити, але це дуже далеко. І скільки ти в руках тих пляшок занесеш? За одну дорогу в автобусі тре віддати 120 гривень, то шкірка вичинки не варта", – каже жінка.
Тому жінка, як і більшість односельців, здає молоко закупівельникам.
"Якщо брати загальні дані по сільській раді, то наші люди тримають 260 корів. Звичайно, в останні роки й у нас поголів’я скоротилося, але не так різко, як в інших селах. Усі хоч і тяжко працюють, але не хочуть позбуватися єдиних годувальниць, бо що не кажіть, а завдяки корівкам у хаті завжди є сметана, сир і якась копійка щомісяця надходить", – зазначає Микола Володимирович.