На Волині односельчани за кілька місяців збудували хату для погорільців
Про це йдеться на сторінках "Вісник".
У багатодітної мами Світлани Троць із села Гірники Ратнівського району в липні минулого року згоріла хата та все нажите майно, зокрема документи. Через дев’ять місяців, напередодні Пасхи, її сім’я перебралася у гарну новобудову. Світлана каже, якби не допомога людей та держструктур, довелося б жити на згарищі.
ВІД ВОГНЮ ТІКАЛИ ЧЕРЕЗ ВІКНА
Світлані Іванівні в ту ніч, 8 липня, чомусь було неспокійно, ніяк не могла заснути. Вийшла на вулицю, повернулася назад, трохи подивилася телевізор і задрімала. А невдовзі прокинулася і здивувалась, чому немає світла і не працює телевізор. Відчинила двері у вітальню – а там уже повно диму. Шок, ляк, крики… Від її лементу пробудилися дочка та внуки – їм вдалося з хати повистрибувати через вікно. Зі своєї спальні таким же способом намагалася вибратися і господиня, та не змогла відчинити раму, тож наважилася вибиратися через вхідні двері, долаючи густу хмару диму. А слідом за нею і внучка Христина, яка була в іншій кімнаті. Дівчинка наковталася диму так, що її довелося рятувати медикам реанімаційного відділення центральної районної лікарні.
Хату, колись куплену в Білорусі і перевезену на Волинь, вогонь добряче понищив. З димом пішло все нажите добро. Погорільці лишилися у чому спали… Без даху над головою опинилася не тільки Світлана Іванівна, а й її син, донька та двоє внуків.
Уже вдень згарище розчищали і рідні, і сусіди, недогарки вивозили на звалище. Під вечір постало питання, де жити. Добре, що поряд мешкала сім’я сина та мама господині, вони й прихистили погорільців у себе. Як тільки загасили вогонь, небайдужі односельці стали приносити одяг, постіль, продукти, гроші. Рідні пішли від хати до хати у Гірниках, по сусідніх селах Сільце, Броди, Конище, Прохід, Жиричі, збираючи копійчину на відбудову житла. Безліч людей, знайомих і незнайомих, відгукнулися на біду Світлани Троць.
СТАРЕ ЖИТЛО БУЛО НЕЩАСЛИВИМ?
Жінка бідкається, що у перевезеному з Білорусі будинку її сім’ї велося не дуже добре.
«Хто його знає, чому: чи місце таке, чи хата така. У мене йшла біда за бідою: найперше помер маленький синочок, а 18 років тому трагічно загинув брат. Не минуло й року, як помер чоловік, залишивши мене з дітьми, троє з яких студенти. Далі через рік не стало тата, а два роки тому поховали ще одного 29-річного сина, – каже Світлана Троць».
Коли чистили згарище, за порадою сусідів залишили вцілілий бік будови – його почистили, відремонтували та добудували, і десь через три місяці після пожежі сім’я перейшла туди жити. До пуття доводили цю хатинку, а поряд сини, зяті, небайдужі люди будували нове житло. Світлана Іванівна розповіла, що за роботу не платили жодної копійки – все робили із синами та зятями добрі, милосердні односельчани. Інакше де би стільки грошей взяли?! Те будівництво тривало б мало не вічність. До того ж будівельні матеріали, сантехніку підприємці відпускали погорільцям за нижчою ціною.
Із розмови журналістки зі Світланою Іванівною можна зробити висновок, що, напевно, остання таки добра людина, раз усі так відгукнулися на її біду.
«Я прожила вік і ні з ким не сварилася, намагалася нікого не скривдити, не образити, старалася допомогти. Завжди хотілося, щоб все було тихо-мирно: краще промовчу, уступлю, обійду, аби тільки все було добре. І дітей вчила, і внуків вчу, щоб жили і нікого не кривдили, з добром по життю йшли… – каже жінка».
Світлана Іванівна дякує всім-всім, хто відгукнувся на її біду та допоміг. І бажає, щоб щастя, злагода панувала у кожному домі доброчинців, аби зроблене добро кожному поверталося сторицею.