Кохання з першого погляду: на Волині пара відзначила 60 років у шлюбі
Про це пише газета «Новий погляд+», пише Район.Шацьк.
Життєві дороги Василя Марковича і Антоніни Павлівни перетнулися у 1959 році в Шацьку. Вони стелилися крізь Другу світову війну, жахливу Волинську різанину, повоєнний голод і розруху.
Хоч і маленький був, але добре пам’ятаю, як ми в рідних Самійличах зимували в шалаші на болоті, переховуючись від фашистів. Як німець, розлючений через наші дитячі витівки, стріляв по нас. Попри все, я вивчився, на відмінно закінчивши школу і здобувши в Володимир-Волинському педучилищі диплом учителя фізкультури. За роки навчання зарекомендував себе як найкращий гімнаст і акробат, що гідно представляв навчальний заклад на обласних і республіканських змаганнях, – пригадує Василь Маркович.
Антоніна Павлівна народилася на Ковельщині, в селі Гончий Брід. Дівчинкою пережила війну і Волинську трагедію, в якій від рук поляків загинуло півсела людей, серед них і її дідусь. Роки навчання в школі, а згодом у Луцькому педучилищі Антоніна Семенюк згадує з вдячністю і любов’ю до вчителів. Саме вони виявили і розвинули її творчі здібності і виплекали зі скромної першокурсниці людину з високими моральними цінностями, які пронесла крізь усе життя.
Коли в 1955 році дипломованій вчительці запропонували на вибір роботу в трьох районах Волині, вона обрала Шацьк. Озерний край привітно зустрів Антоніну Павлівну, керівництво селища надало їй квартиру. В школі працювали мудрі і привітні педагоги, з якими відразу знайшла спільну мову. Молода вчителька проводила уроки, створила в школі потужну волейбольну команду і танцювальний колектив, сама була активною учасницею художньої самодіяльності.
На одній з репетицій у будинку культури і зустрілися поглядами вчитель фізкультури, який приїхав на роботу в Шацьку школу у 1957 році, і його майбутня дружина Антоніна.
«Це було кохання з першого погляду! Красива, з гарною фігурою, весела, спортивна – Антоніна Павлівна мені відразу сподобалася. Відтоді ми завжди були разом: в школі, на змаганнях, репетиціях, творчих виступах, дозвіллі», – пригадує з усмішкою Василь Маркович.
Якось пара поїхала в рідне село Василя Семенюка – Самійличі – в клуб на танці. І неочікувано навіть для самих себе вирішила узаконити шлюб. Поговорили з секретарем сільської ради, і той ввечері провів спрощену процедуру реєстрації. «На другий день ми приїхали до Шацька вже в статусі одружених!» – діляться враженнями «діамантові» молодята.
Мама Антоніни приїжджала до селища, придивлялася до майбутнього зятя, відвідувала його уроки в школі. Зрештою, сказала, що Василь Маркович буде достойним чоловіком для її доньки, і благословила молодят.
Весілля гуляли на Ковельщині. Саме було літо, свято Трійці. Гостей молодого посадили в вантажний автомобіль і повезли в село до молодої. Надворі стояли столи у формі букви Г, на них – традиційні на той час святкові страви: м'ясо, ковбаса (до такої події зумисне кололи кабанчика), тушковані капуста і картопля, голубці, налисники з повидлом чи сиром, кисіль, компот із сухофруктів, коровай. Салатів тоді на стіл не подавали. Танцювали на весіллі під гармонь, а музикантом був рідний брат нареченого – Адам. Посвяткували тоді молоді до вечора і приїхали в Шацьк.
Через багато років – у 1997-у, пара цілком свідомо і виважено прийняла рішення повінчатися в церкві, пообіцявши перед Богом любити одне одного, підтримувати і в радості, і в горі.
Це сталося пізніше, а відразу після весілля почалися будні сімейного життя. Багато часу і в чоловіка, і в дружини забирала робота в школі. У Василя Марковича майже не було вихідних і вільного часу: після уроків проводив по декілька тренувань, різні змагання. Улюбленій справі віддавався повністю: створив секцію з баскетболу, побудував баскетбольний майданчик і акробатичну бігову доріжку. Його зусилля не були марними: як висококваліфікованого вчителя Василя Семенюка знали в усій Волинській області, район пишався його досягненнями, а учні ставали переможцями змагань і обирали після школи спеціальність вчителя фізичного виховання – за прикладом свого наставника.
У подружжя народилися сини Валентин, Юрій і донька Ольга. Декретну відпустку тоді надавали всього на 1,5 місяця, тому сім’я вимушена була користуватися послугами няні. Заклали фундамент власного дому. Коробку звела будівельна організація, а решту робіт з будівництва виконував господар власноруч.
"Я люблю будувати, майструвати, ремонтувати. Окрім хати, побудував господарські споруди, двоповерхову літню кухню і зробив перепланування дому. Звісно, завжди в цій нелегкій роботі мені допомагала моя дружина", – розповідає Василь Маркович.
«Хто головний у вашій родині?» – запитую. В молоді роки відповідальні рішення, які стосувалися сім’ї, частіше приймала дружина, бо чоловік був завжди зайнятий на роботі. Надійними помічниками були діти: один мав за обов’язок прибрати хату, інший – наварити їсти. Самостійно вчили уроки. Діти в подружжя Семенюків були в школі ерудованими, чудово знали математику, географію, займали призові місця на олімпіадах. Сини грали на гітарі, баяні, Валентин – ще й на духових інструментах.
На жаль, старший син не дожив до сьогоднішнього дня. Середній, Юрій, мешкав у Білорусі, зараз уже два роки, як в Америці. Ольга з сім’єю живе в Шацьку – вона надія і опора своїх літніх батьків. У подружжя Семенюків семеро внуків і всі – хлопці-козаки!
Їхній шлюб таки укладений на небесах. Під час нашої розмови відчувалося, як вони хвилюються один за одного. «Заспокойся…» – лагідно примовляла Антоніна Павлівна, коли голос чоловіка починав тремтіти. «Дружина хворіє, але ми її лікуємо, тому віримо, що все буде добре», – розповідав Василь Маркович.
Вони настільки довіряють одне одному, що не встигає жінка мовити: «Я ніколи не допитувалася в чоловіка, куди він іде…», як її обранець наголошує: «А я ніколи не виходив з хати, щоб не сказати тобі, куди йду…».
Своє діамантове весілля Василь Маркович і Антоніна Павлівна відзначали в колі найближчих людей, бо саме їх – дітей, внуків, вірних друзів і колег вважають найціннішим надбанням. В них немає особливого секрету сімейного щастя. Він у простих речах: взаєморозумінні, підтримці, терпінні та вмінні прощати одне одному. А ще «діамантова» пара впевнена: які б життєві труднощі не кидали сімейний човен, потрібно, попри все, міцно триматися за руки…