Новомодні «тефалі» – не те, або Як волинянин виготовляє в печі екологічно чистий посуд
Про це пише Наталія Легка в газеті Вісник.
За двадцять п’ять років його вироби випробували у Луцьку та Львові, Рівному і Камені-Каширському, Вараші та Любешові… А навчив чоловіка цій справі тесть Василь Станько. Спочатку Ігор робив посуд для власної родини, згодом – на замовлення то сусідові, то другові, то односельцю…
– Коли на ринку з’явилося чимало заводського, доступного для покупця, попит на власну продукцію впав, – розповідає майстер. – Однак з часом люди зрозуміли, що новомодні «тефалі» – це не зовсім те. І знову потягнулися до надійних саморобних предметів побуту, бо вони – екологічно чисті, «дихають», страва в таких казанках та сковорідках не пригорає.
Ігор Васильович демонструє нехитру саморобну піч для виливання посуду, облаштовану на обійсті власного будинку. Зроблена вона зі звичайних цеглин, між якими гуляє повітря.
– Температура плавлення в печі становить від 800 до тисячі градусів, – пояснює Ігор Максимчук. – Дров іде чимало, щоб розігріти піч, годин зо три знадобиться. Найкращі – смоляні, бо від вільхових багато жару, а його вибирати потрібно, тому найчастіше заготовляю соснові пні.
Ігор Васильович показав форми для посуду, пісок з домішками глини, який радше нагадує дрібнюсіньке борошно (такого в наших краях раніше бачити не доводилося, виявляється, він є навіть у Глухах).
– Саме в піску я й виготовляю свої вироби, – розповідає. – А колись у сусідньому селі жив майстер, який робив ложки у золі, і мене цьому навчив – пригодилося. Якість продукції залежить і від погоди, тому майстер повинен пам’ятати: коли палюче сонце чи вітер – толку не буде. А випив сто грамів – за роботу краще не берися, все змарнується, – жартує, хоч насправді справа ця серйозна.
Посуд робить із залишків алюмінію, який ще не встигли вивезти в Польщу, – не без суму в голосі каже, бо люди готові все продати за копійки, не думаючи, що в майбутньому воно може знадобитися.