Щоб таємно розписатися, пара волинян зайшла у рацс через чорний хід
8 березня побачила, вийшла заміж і овдовіла
Те, що гарно живуть у цій оселі – з першого погляду зрозуміла. Подружжя жартує, сміється і один одного доповнює. Позують перед фотооб’єктивом, трепетно поправляючи: вона йому комірець від сорочки, а він їй – посріблене пасмо волосся за вушком...
Марія Улянівна з великим сумом згадує свого першого чоловіка Адама. Каже, був дуже хороший, прожили з ним душа в душу. Єдине, що Бог діток їм так і не дав.
– Щороку ми святкували день нашої річниці, – згадує пані Марія. – Бо 8 березня познайомилися, рівно через рік одружилися, а через 32 роки Адам у ці ж дні раптово пішов в інший світ… Тромб обірвався. Що я після того пережила, тобі, дочечко, не передати. Сама як палець залишилася. Ще вдень піду на роботу, а всеньку ніч плачу, аж подушка наскрізь мокріла. Подружки підтримували, колектив шкодував – я на той час вже працювала в райдержадміністрації. І там же – Андрійович. У нього жінка давним-давно померла, два сини дорослі вже сім’ї свої мають.
Зізнається Марія Улянівна, що по роботі з Володимиром Андрійовичем багато спілкувалася, а от що вона йому подобається – навіть не здогадувалася.
– Став надзвонювати мені по кілька разів на день: «Марійко, вам нічого не потрібно?» А я дивуюся: ну що він від мене хоче? Як є настрій – поговорю з ним, а нема – брикаюсь, нервуюсь і трубку кидаю. Подарунки на день народження мені під двері клав, бо я йому не відчиняла. Якщо чесно, то лише через шість років після смерті чоловіка стала відходити і телевізор вмикати. І заміж я навіть не думала виходити.
Серцем пом’якшала, коли сестри благословили
Але Володимир Андрійович не здавався – його терпінню і витримці можна лише позаздрити. Адже залицявся він 11 років! Потім зізнався, що знав Марійку давним-давно, як вона ще заміжня була. Заглядався на їхню пару, дивувався, що вона така ласкава до чоловіка. Ніколи не чув і не бачив, щоб вона десь скаржилася на свого Адама, бурчала чи пиляла. Оце все його і підкупило.
– Я й досі не можу зрозуміти, як він тут у мене очутився, – заливчасто сміється пані Марія. – Я й справді до останнього заміж не збиралася! Володічка, як ти очутився у мене?
– Ну як, – поважно усміхається, – твої сестри благословили, племінниця теж…
– Ага, то ж тоді я святкувала 60 років. Пішла працювати секретарем районної ветеранської організації, а він туди ж влаштувався заступником голови. І от покликала рідню, замовила кафе – гарно так було. Тут Володя взяв слово і як почав мене розхвалювати, аж мої сестри стали переглядатися. І вже після того стали мені всі дзвонити та в один голос казати: приймай! Хороший чоловік же, неравнодушний до тебе! І от, певно, тоді у мене серце і пом’якшало.
Йшли розписуватися таємно, через чорний хід
Отак через стільки років Марійка змінила гнів на милість і стала приймати залицяння Володимира. І хоч обом вже за шістдесят повернуло, у стосунках поводилися по-дитячому наївно і дуже хвилююче.
– Договорились ми з ним, що годиться розписатися, а тоді вже з’їжджатися разом жити. Ми ж з ним все робили по-колишньому, – Марія Улянівна таємниче притишує голос. – Він у мене до весілля жодного разу у хаті не був, а я у нього тим більше. А встидно ж як женитися у такому віці! То я вирішила попросити подружку, вона у загсі працює, нас тихенько розписати, аби ніхто і не знав. Домовилися, щоб нам чорний хід відкрила. Це було 9 січня. Снігу тоді насипало, кучугури лежать. Володя каже – зараз під’їду. Я в крик: «Боже упасі! Тільки не їдьте, ще хто побачить». Смішно, але я його ще три місяці після одруження на ви називала. Ну, вийшла, копирсаюся у тому снігу, на півдороги стала і думаю: «І нащо воно мені здалося? Йду додому!» Повернулася і тут же уявила, як Володя приїде в загс, а мене нема. І як йому боляче буде. Шкода так його стало. Ні, думаю, треба йти! Тут бачу – їде вже машиною по мене, не послухав. Приїхали і так тихенько-тихенько через чорний хід заходимо. А там… купа знайомих, подружки, квіти, подарунки і всі як закричать: «Вітаємо!» Такий от сюрприз нам підготували! Я себе тоді почувала, як у якомусь фільмі, чесне слово! Мусили те весілля у ресторані відсвяткувати. Йдемо додому. Дійшли до Володіного повороту, я забираю свою сумку і кажу йому: «Ну, все, Андрійович, дякую, бувайте». А він: «Марійко, так ти ж уже моя жінка!» Як згадаю, ну, цирк якийсь, – сміється. – І довго ми ще в різних кімнатах ночували, аж поки звиклися один до одного.
Цієї зими пішов 11 рік, як подружжя живе разом. Тішаться онуками, фотографіями яких вся кімната обклеєна, сини Володимира Андрійовича вибір тата оцінили. З трепетом згадує Марія Улянівна, як у 2015 році їй прихопило серце і треба було робити стентування. Стала відмовлятися, бо ж дуже дорого, та й гарантій ніяких.
– А Володічка аж розсердився: «Навіть один день твого життя вартий того, щоб зробити цю операцію!» І гроші позичив, і в Луцьк завіз, і в лікарні від ліжка не відходив. Так схвилювався, що став, як Кощій Безсмертний.
Уже п’ять літ минуло, а пані Марія й досі переймається, що відгодувати чоловіка ніяк не може.
– Володічка, а за що то ми тепер можемо сваритися? – знову гукнула до чоловіка.
– Бо я добрящий, – віджартовується.
– Нє, я його сварю за те, що наварю свіженьке, кличу-кличу, а він все щось шпортається, щось робить і врешті сідає їсти, коли воно схолоне. А він же такий худий!
Мирослава КОСЬМІНА