#ЯНеБоюсьСказати, що то не флешмоб, а масовий психоз скиглення

Хотіла сказати: начиталась фб-дописів з хештегом ЯНеБоюсьСказати, але – неправда. Прочитала тільки кілька, і ті – по діагоналі. Не читалося, бо перед очима стояла своя історія, а своє, як відомо, і болить більше, і на жаль, наповнене було подіями, м’яко кажучи, іншими.

Чи змогла б я про це розказати? Ніколи. Принаймні, не в соцмережах людям, які зі мною в онлайн-стосунках «дружби».

Такі речі не робляться за компанію.

Такі тексти здатні змінити суспільство, якщо перетворяться на заяви в правоохоронні органи.

І ще з однієї причини: вважаю, що вину завжди треба ділити – хай і не порівну, але на справедливі відсотки.

Бо якщо десь в класі сьомому до мене причепився чоловік на березі Сапалаївки з настирною пропозицією поділитися досвідом, який мені «обов’язково сподобається», то я розуміла, що винна в першу чергу я – бо пішла туди никатись, щоб покурити.

Чи коли спинялися автомобілі з пропозицією підвезти, знала, що винна довжина моєї спідниці і час, коли сама йду вулицею. Бо вранці з базару з тяжкими пакетами мене всю таку «жертву цих кончених сексистів» ще ні разу ніхто не захотів підвезти.

Та головна емоція-роздратування викликана навіть не цим. Переконана, що за тисячами літер «аби поговорити» загубилися історії, які справді стали бідою і трагедіями. Загубилися, або ніколи і не могли б з’явитися «в ефірі».

Бо такі речі не розказують через бажання долучитися до масового психозу скиглення і самошкодування.

Бо слова, в результаті яких ніхто не понесе відповідальності, точно нічого не змінять.