З вулиці. Не Мухою єдиним...

Вона стояла над пішохідним переходом біля ЦУМу.

Співала так, що сліпила навіть сьогоднішнє сонце. Яскраве, хоч і холодне.

Під ногами, старий баян ...мовчав. Люди кидали гроші в пакет на снігу.

Кілька хвилин слухаю. Неймовірно... Вже бачу перші рядки... Вже, здається, її відчуваю... Темні окуляри. Кофта "адідас". Вишнева хустка. Чорна (до снігу) спідниця.

Нота за нотою так бере за душу, так пасує холодному і розтерзаному політикою місту.

"Нєєєт... " - мало не відштовхує мене рукою жінка з прекрасним голосом.

Щиро, по-доброму пробую розговорити. Звідки? Де співала? Чому вийшла на вулицю? "Журнал? Нє нада", - впізнала в мені журналіста і чомусь починає про якийсь журнал.

"Ідіть-ідіть", - очі за темними окулярами починають бігати. "Проїздом-проїздом", - все повторює. Жінка дратується. Неприємна. Дивна. Краще б співала й далі...

Іду. А вона дивиться в спину довго. Мовчить. Чомусь робить вигляд, що збирається. Хм.

***
За кількадесят метрів на Лесі Українки рве душу Муха. Так само - ящик з грішми на снігу.

"Акончєн бой. Іду дамой..." - бринить гітара волоцюги. Бачив Крим і Рим. Тюрма. Наркотики.

Згадалося: скільки ж було тих, які розпинали мене невідь якими словами тільки за те, що осмілилася назвати Муху обличчям міста!.. "Чи кращих нема?", "Що за дно?!"... - писав народ.

Є. Є мільйон кращих.

Але чомусь так виходить, що хрипле, голосне "а на тєбє, как на войнє" від бувшого наркомана та зека правдивіше і щиріше за деякі арії небесним голосом.

Така вона, вулиця. Різна(((