Чи «розсмокчеться»?

Проглянув сповідь «спікера» дня Ігоря Поліщука щодо проблем з гральними закладами. Склалась думка, що людина, яка всілась в крісло голови міста і береться щось робити, видає хропіння власної душі за молитву.

Нинішня драма нашого Луцька разом з його тимчасовою командою полягає в тому, що той, кому вдень і вночі сниться посада міського голови - "людський матеріал" вкрай низької якості в плані інтелекту, елементарної порядності, досвіду і широти кругозору.

Поліщук сам себе всадив в крісло і взявся керувати господарством великого міста – не Торчина, не Берестечка і Заболоття, а Луцька. Досвід при бажанні приходить з роками, але при умові, якщо людина кожен день і кожен час над собою працює.

А тут – цинічна непокора рішенню суду, разюча некомпетентність, слабка обізнаність з реаліями, відкрита свідома брехня, кругова порука «команди» в негативному сенсі цього терміну. Багато чого залежить від людей, яких він запросив в свою команду (чим "віддячив" за підтримку).

Як ось, наприклад, Пустовіт, Ткачук, інші. Команда гнила, некваліфікована, продажна. Переважна більшість людей як в склад міської ради, так і на службу, прийшли нізвідки: безробітні, директори неіснуючих «приватних» підприємств, особи з добре розвинутими хапальними рефлексами.

Впевнений на 100%, що після невтішних результатів виборів голови не на користь нинішнього в.о. люди з цими прізвищами будуть змазувати свій еластичний анус під іншого мера, фотографуватися з ним на суботниках з прибирання міста, сунути йому на «підтримку» свої липкі, як в сухотного, руки.

З цього випливає, що юнаку з щетиною на вилицях і під носом немає кому підказати, скерувати в правильне русло, пояснити, як пояснюють першокласнику, що можна, а що не можна. «Команда» ж діє за правилом: «Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна».

Драма міста навіть за нетривалий час перебування в кріслах цих людей може трансформуватись в трагедію. На сучасному етапі вона поки що виглядає, як фарс-комедія.

А гральні заклади?.. В усі часи незалежності, при усіх мерах і їх заступниках ловкачі на кшалт Остапа Бендера могли перетворити місто в Лас-Вегас, Макао чи Монако. Мало того, вони впродовж довгих років декларують в своїй діяльності одні збитки. Тобто, не моргнувши оком, свідомо дають знати, що вони для міста - лайно, баласт, мішок цементу на шиї.

Карл Маркс мав рацію: «Забезпечте капіталу 10% прибутку, і капітал погодиться на будь-яке примирення, при 20% він пожвавлюється, при 50% позитивно готовий зламати собі голову, при 100% він нехтує елементарними людськими законами, при 300% немає такого злочину, на який він не ризикнув би піти, навіть під страхом шибениці».

Що може трапитись, якщо їм потакати і мовчки спостерігати за ситуацією? Відповідь на це запитання залишу на роздум читачу.

Покійні Антон Кривицький чи Микола Романюк (нехай з богом спочивають), при такій критиці позбулися б цих «монаківців» кивком пальця за одну ніч. З допомогою, звичайно, податківців і правоохоронних органів. Просто, потрібна елементарна воля: не розпускати слину, не пукати в муку і не піднімати пилюку, а діяти з допомогою інструментів влади.

Тому виправдання в тексті вище незаконного в.о. голови нічого не викликають, крім презирства до їх автора і інших депресивних асоціацій. Роздуми студента-першокурсника залізничного технікуму за пляшкою пива. Чи виправдання вагітної десятикласниці з надією: «можливо, розсмокчеться…».

Не розсмокчеться.

Навпаки, з кожним днем буде ще більше «засмоктуватись».