Ми свою Україну дуже любимо, бо все ще тут

Якось, коли живеш в оточенні таких же окрилених, як сама, то на негатив нема часу реагувати. А сьогодні трохи вийшла за межі звичного спілкування.

І от що я вам скажу.

Я розумію, що жити в Україні – це швидше всупереч, а не за. Тут цікаво жити, бо цікаво виживати. Тут таке національне змагання – вижити в найбіднішій країні Європи. Вижити там, де директори обідраних Укрпошти чи Укрзалізниці офіційно мають мільйони, а ти і тисячі тобі подібних – ледве жеврієте на кілька тисяч. Таке наше національне хобі – існувати попри все, попри дивні курси долара, невиправдані завищення тарифів, непідйомні ціни на необхідні речі. Така національна забавка – радіти життю, навіть якщо не відпочиваєш, не маєш вільного часу, не можеш собі дозволити прості й елементарні речі. Такий національний садомазохізм. Реально, раз найбідніша країна, отже, на основі чогось робляться ж такі висновки.

І от коли ти живеш тут, кидаєш дітей і себе в горнило цих безкінечних реформ, відстоюєш щось там скрізь, на всіх фронтах, якісь принципи й цінності, сповідуєш певні ідеали, окремі високопоставлені особи дозволяють собі ганити мою країну і людей в ній та звинувачувати їх у всіх гріхах.

Коротко, то питання було про те, а як же кінець-кінцем побороти корупцію?

Відповідь офігенна – почати зверху!

Забули вони старого Брежнєва, який казав: ми то знаєм, що риба гниє з голови, але чистити будемо з хвоста!

Як же набридли оці тези, що президент має посадити кількох друзів до в’язниці, ну блін, ви ж закони ті самі писали і правили! Як же набридли фрази про те, що дрібні чиновники є цапами-відбувайлами у боротьбі з корупцією, адже просто використовуються для статистики раз на місяць – ви ж самі це все пропонували в законодавство. Як же набридло чути заяложені фрази про ментальність і характер від людей, які не знають, що сила й дух були вибиті голодоморами і репресіями!

Мене розпирає невимовна злість, і неабияких зусиль коштує тримати себе в руках, аби не випалити цим сивочолим довбням все, що я думаю про їхній вклад в країну! Фуххх…

А потім я їду назад і розмовляю з людиною, яка працевлаштовує українців за кордоном. І чую, що прибиральниця чи доглядальниця отримують по 2 тисячі євро. Ні, я не розчарована, що мої односельчани зараз у Польщі збирають на смітниках одяг і побутову техніку і тягнуть то все додому. Я не розчарована, що сусід, замість їхати за кордон і нормально себе почувати, залишився і працює тут, і всіма силами забезпечує своїх дітей на трьох роботах. Я не розчарована, що мій колега-держслужбовець 35-ти років живе з дружиною у маленькій «двушці» і навіть не мріє про дитину, бо в них дохід на двох – трохи більше 10 тисяч гривень. А наявність дітей – це ого-го як недешево, скажу вам чесно.

І це все – їхній свідомий вибір. Ми самі собі винні, що так живемо. І ми це прекрасно розуміємо!

Ага, ну я ж мала критикувати тих, хто зневажає країну.

Так от, ми свою Україну дуже любимо, бо все ще тут.

Ми любимо свою роботу, свою службу, бо вона дає результат.

Ми дуже поважаємо своїх друзів та колег, бо вони, як і ми, романтики та відчайдухи. Люди, які дозволили проводити на собі експерименти. Люди, які живуть у систематичному стресі вже який рік поспіль, але при цьому радіють, живуть, народжують дітей.

Це велика ода і шана тим, хто все ще тут живе.

А сивій професурі з чималою пенсією – ганьба. І краще їм таки насолоджуватись своєю заможною старістю десь на своїх дачах мовчки. Бо цей запах з підземелля, знаєте, вже трохи затхлий…