Я не продам свій голос

Рідко пишу емоційні пости, дуже рідко... Але сьогодні мене прорвало. Бо несила вже мовчати.

Знаєте, у мене якийсь дисонанс. Зараз у моїй свідомості дві України. Буквально нещодавно, готуючи матеріал про Героя Небесної сотні, спілкувався з дочкою загиблого. І вона досить точно на емоційному рівні змогла мені передати той дух і ідеї, за які стояв Майдан. Спілкуюся з хлопцями з передової, які теж знають, за яку країну там ризикують своїм життям. І з тими, хто звідти повернувся.

І мені боляче бачити, як "милі" бабульки і дідульки, чоловічки і жіночки сотнями стоять у чергах за виплатами чи продуктовими наборами від партійний вождів, продаючи не просто свій голос, а продаючи НАШУ З ВАМИ країну, і крадучи наше майбтнє і наші можливості у нашій країні.

Потім вони ж будуть кричати, що "злочинна влада" довела їх до зубожіння. Але, шановні, це ви зараз, своїми руками доводите себе до зубожіння, продавши свій голос. Бо вже завтра у вас відберуть набагато більше, ніж дали сьогодні. Завтра у вас відберуть МАЙБУТНЄ ВАШИХ ДІТЕЙ! Невже вас совість не мучить?

У мене дисонанс: герої, які віддають за Україну життя, і покидьки, які цю Україну продають за тисячу гривень. Біда у тому, що перших з кожним роком все менше, а других – все більше. Хтось загинув. Когось вбили. Хтось виїхав, бо втратив віру в Україну. Когось система таки зламала і зробила своєю частиною. А комусь вже просто байдуже...

Але так не буває, щоб "моя хата скраю"...

Сьогодні ти поза плітикою, а завтра твоєї країни, твого міста, твого житла, твоїх рідних і тебе самого може просто не стати.

Байдужість вбиває. Якщо не вирішимо ми – вирішать за нас. І не в нашу користь. Влада – це кожен з нас. Обличчя у владі – це відображення кожного з нас. Україна – це ми.

Я хочу жити в цивілізованій країні, тому #янепродамсвійголос.