Я думала, що епоха брехні і бідності завершується

– Якби мали групу, то було б 2 тисячі, – так відповіли татові в управлінні соцзахисту щодо його пенсії, про можливе збільшення якої він дізнавався.

Днями ви, друзі, вітали його з 60-річчям…

Пропрацювавши в школі 25 років, тато нині отримує 1760 гривень пенсії. Якби була група інвалідності, було б десь 2 тисячі. Але – нема її, слава Богу.

Ось вона – престижність професії Вчителя.

Ось вона – пенсійна реформа, за якої тато кілька місяців не дотягнув до 35 років стажу (окрім 25 років в школі має ще досвід роботи в культурній установі).

Ось вона – вся суть і краса української влади, яка роками нищить українців.

І коли я читаю про зарплати суддів, прокурорів, народних депутатів, які сягають вище 100 тисяч і далі, мене проймає лише злість і ненависть.

Можна багато розказувати про те, що на пенсії життя не закінчується. Це, звісно, правда.

І ясно, що ніхто не пропаде, живши в селі, важко працюючи, маючи город і худобу.

Але прикро за престиж професії. Прикро за рівень пенсії загалом (я ніколи про це не думала, коли сьогодні не почула цю цифру – 1760 гривень). Прикро за країну, де я живу і де досі мало що змінилось.

Всі не можуть бути бізнесменами, юристами і айтішниками, розумієте?

І коли людина нормально працює на державній службі, в соціальній, медичній чи освітній сфері, не краде, – вона ж має право отримувати гідну пенсію?

Я думала, чесно кажучи, що епоха брехні і бідності завершується. А ні. Вона лише набирає обертів.