Наркопритон під міськрадою і бомжі-пілігрими: 9,5 годин із життя нічного Луцька

Це було 8-ме березня. Комусь – свято, комусь – так собі, а комусь – робота роботою… Хтось від ранку жартує у ФБ: те, що сьогодні святковий день, чути за ароматом перегару в луцьких маршрутках. В надії на те, що драйву на вечір не бракуватиме, рушаємо в нічний рейд із луцькими самооборонівцями.

«ЧИ Я ДУМАВ, ЩО ЗА ТРИ РОКИ ЗНАТИМУ ВСІХ ЛУЦЬКИХ БОМЖІВ?»

За кілька хвилин до 20-ї приєднуємося до одного з екіпажів. Задля журналістського експерименту цієї ночі на вулиці Луцька виїхало дві машини від "Самооборони".

В традиційному екіпажі – троє людей (а оскільки це громадське формування тісно взаємодіє з поліцією, останнім часом в екіпажі ще й або дільничий, або оперуповноважений). Ще троє – в додатковому. Вони не називають своїх прізвищ. «Юрич», «Панночка», «Доцент»… - всього лише позивні. У «мирному» житті – то підприємці, студенти, митці і навіть викладачі вузу.

Багато не розпитую, щоб чути повідомлення з рації. За кермом – один із найдосвідченіших самооборонівців. Людина, яка знає цю роботу зсередини.

«Чи я думав, що за три роки знатиму всіх луцьких бомжів?» - усміхається він, пильно спрямовуючи погляд у темінь нічного міста, яке оговтується після довгожданного вихідного. Жартує, звичайно. Не бомжами єдиними…




Цих хлопців і дівчат уперше побачили на вулицях міста в ролі патрулів у дуже спекотний час. Коли під стінами Волинської ОДА були мішки з піском. Коли громили бруківкою фасад управління міліції, привселюдно ставили на коліна беркутівців і Башкаленка. І коли повертатися з роботи затемна було страшно.

У ТАТА – ВОСЬМЕ БЕРЕЗНЯ, А МАЛЯ ВИЛІЗЛО НА СХІДЦІ Й ПЛАЧЕ

Роздуми на тему доцільності чи недоцільності подібних патрулювань перебиває дзвінок: в одному з під’їздів на Конякіна дитина, який на вигляд трохи більше року, сидить просто на східцях і плаче. Маля помітила самооборонівка, яка мешкає поверхом вище. Вийшла на крик.

Поки за вказаною адресою мчить наш екіпаж, поки туди ж прямує екіпаж патрульної поліції, дитя уже втихомирюють. Де мама – невідомо. Двері квартири відчинені. На підлозі безлад: поміж капцями розкидані документи… А в кімнаті на дивані спить собі тато. Мі-іцно так спить. Видно, 8-ме березня вдалося.

«Де дитина?» – будять горе-тата, а той спантеличено підіймає на патрульних очі.

За кілька хвилин прибігає перелякана дружина ще з двома дітками. Відійшла на трохи. Маля лишила з батьком. Вилізло з квартири, мабуть, каже…

Злякане і заплакане дитя віддають батькам. Патрульні завершують свою роботу. Наступного дня цьому татові доведеться вже мати справу з дільничним.



Вони переконують, що «Самооборона» - «це не робота». Кажуть, не отримують зарплати. Був час, коли з міського бюджету кілька разів виділяли гроші на бензин для таких чергувань. Спецзасоби купують за свої кошти. А коли запитуєш, в чому резон, «мені в кайф», - чуєш…

«Мені в кайф повпливати на певні моменти в Луцьку. Наприклад, сімейні розбірки. Я розумію, що вже маю чималий досвід, що знаю, як зробити так, аби систематичні побиття в якійсь сім’ї припинилися. … Там злочинну групу затримали. Там знайшли людину, яка безвісти зникла. Там невідкладну допомогу надали… І такі речі, створюють якийсь у цьому всьому сенс».

«РІДНА, МЕНІ ЯК ВКЛЮЧАТЬ МУЗИКУ…», або ВАСЯ, ТАНЦІ ТА ЦИГАНИ

А тим часом біля автостанції хтось обікрав чоловіка. Небайдужі повідомили у поліцію. На пероні самооборонівці пізнають його сходу.

Відомий безпритульний на ймення Вася. У Луцьку його знають, як «той, що танцює». Відео з танцюючим на міських площах Василем традиційно набирає чимало переглядів на Ютубі. Заробляє він тим, що вдень збирає гроші в маршрутках та автобусах. Та нині Васі не до танців. Каже: обікрали цигани. В поліцію заявили підлітки, які проходили мимо і яким він розповів про свою біду. 250 гривень як не було…

«Васю, де ти взяв 250 гривень?» - питають його.

«Та ми йому сьогодні вже дали більше, ніж в нього вкрали!» - розуміючи, печальну комічність ситуації оговтуються підлітки.
Вася плаче і повторює щось про циганів і про те, що «морди запам’ятав реально».

«Рідна (до патрульної, яка намагається розібратися в ситуації), я дубльонку оставив, пакет поставив і пушов танцювати. Я не буду брехати. Мені як включають музику, я не можу нічого…» - витирає сльози чоловік.

Розказує, що не має за що доїхати до хати. Направду, він давно вже живе на вулицях міста і часто ночує просто на вокзалі. Чи є в нього якийсь дах над головою, ще те питання. На вигляд років 40. Брудний. У білих штанях. В руках потертий пакет з тюльпанами. …Зрештою, здають нерви в охоронців автостанції. Їм теж чоловік добре знайомий. Каже: то він циганам весь день – друг і брат, то вкрали.

На годиннику 21-ша. Патрульні, які прибули на виклик, радять хлопцям і дівчатам йти додому.

«Є кому провести?» - цікавляться.

Василя втихомирили. Але цієї ночі він ще дасть про себе знати… Дітей відправили по хатах. Їдемо далі. Насправді це добре, що пограбування виявилося таким-от. Бо за кілька хвилин дізнаємося про інше: невідомий у червоній куртці пограбував людину на вулиці – й утік в напрямку Липин. Самооборона чує сигнал і теж мчить у район 40-го. Парк. Місцеві вулички і виїзди з них… Хлопці пильно приглядаються до кожного перехожого. Та марно.

«Побачите, що знайдуть», - упевнено каже наш водій, помітивши наше розчарування.



Її кучерям пасує камуфляж. Поки п’ємо каву під відділком поліції у перерві між викликами, самооборонівка «Панночка» розказує про свою службу: «Заступаємо на чергування з 20-ї години щовечора. Працюємо до 5-ї. Реєстрація у міськвідділі – і вперед. Бувають такі ночі, що на каву ми не встигаємо заїхати. Але це не робота, то волонтерство, - розказує «Панночка». – Мені зробили свято: відпустили з дому, від дітей (сміється, - авт.). Я тут з липня. Колишня студентка «Доцента» (киває на високого симпатичного чолов’ягу у формі). І мій чоловік на «гешеерах» (ГШР – група швидкого реагування). Найчастіше виконую функції психолога-конфліктолога. Хлопці не пускають мене в якісь небезпечні ситуації. Але є багато випадків, коли треба мати справу з дітьми, з жінками».

ЗНАЙОМТЕСЯ: КОЛИШНІЙ МЄНТ, ЯКИЙ КРАДЕ ПОСВІДЧЕННЯ УБД

Тим часом у відділку поліції – людно. Поруч - швидка, патрульні автомобілі, біля паркану – прив’язані вівчарки. Поліціянти, помітивши жінок на сходах, навіть зрідка чемно кидають «зі святом» і розбігаються у справах.

Вечірні будні відділку урізноманітнює парубок у білій кепці. Розбушувався у одному з пабів. У відділку поліції веде себе аж надто зухвало. «Бикує», якщо простіше. То начальника кличе. То записує прізвища, імена, по-батькові працівників поліції. То дотошно випитує у нацгвардійця, як його звати, що в нього за зброя... Все те ретельно і красиво (наче відчуває, що збоку за ним спостерігають журналісти) записує на аркуш паперу. Каже, буде в суд подавати.

Майже північ. Рація мовчить. Прямуємо на нічний вокзал. Тут миють підлогу. Хтось саме чекає потяга на Здолбунів.

«Тихо?» - питають хлопці в однієї з працівниць.

«Он, сидять в кутку. Щойно були розборки», - киває та у відповідь.

На одній з лавок дійсно двоє. Молодий чоловік років 30-ти і спитий, побитий життям старший чоловік, що, видно, встати з лавки вже не може. Говорять голосно. У них перевіряють документи. Раптом молодший починає голосно кричати: «Де права?! Де права?! Та я заяву напишу!». І - до свого п’яного товариша з вокзалу… Мовляв, «підняв» щойно в нього документи, поки «терся тут». Той не може ні встати, ні щось путнє сказати.

Самооборонівцям він уже знайомий, бо не вперше застають отак на вокзалі. В кишенях і справді знаходять посвідчення …тільки учасника бойових дій лучанина, аж ніяк не водійське. Ще за трохи бомж, у кишенях якого чужі документи, опиниться біля відділку поліції. І сам, до речі, - «бувший мєнт».

А його товариш з вокзалу виявився колишнім воякою із 52 бригади Нацгвардії. Хоч такої нема… І як не шукав свої документи, не знайшов. І як не згадував прізвище командира, не згадав. І так і не знайшов відповіді на питання, чому він «їде в АТО на Харків через Луцьк». З ним ми теж розпрощалися у відділку поліції.



«Ми не виганяли їх тільки в мороз. А так уже давно вокзал почистили. Вокзалом займаємося «плотно», постійно. Незалежно від викликів група щоночі сюди заїжджає кілька разів. Почали з вересня 2016-го. Бувають поодинокі заїжджі бомжі, які не знають, що спати там не можна. Одна з чергових якось казала: «Всі наші бомжі, які раніше роками ночували в Луцьку, сидять нині в Здолбунові», - переконує наш водій.

ПОСОЛОВІЛИЙ «ТЕХАС». ДЕ У ЛУЦЬКУ НЕ СПЛЯТЬ О 3-й НОЧІ?

Ніч у розпалі. О пів на четверту. Уже клонить на сон. Наше авто намотує десяте коло вуличками і провулками. І це тільки у закутках здається, що Луцьк спить. Бо є місця, де все гуде, як в селі на весіллі. Як під славнозвісним колишнім «Техасом».

Спиняємося, бо надто вже шумно. Самооборонівці радять краще не фотографувати, бо очікувати на адекватну реакцію не варто.

Старе місто. Раритет на раритеті. І добре, що довкола клубу немає багатоповерхівок. Виходить, що нема кому й жалітися на суцільне бомкання і п’яний ґвалт.

Хтось розпиває спиртне просто на капоті. За кимось просто під поріг приїхала машина патрульної поліції. Дівчата на перекурі. Хлопці в тумані… Мимоволі згадується, скільки гарячих і не дуже позитивних новин вже писано-переписано про це особливе місце в Старому місті.



«У Луцьку небагато нічних клубів. Є такі, які можна віднести до «бомжарень». На кшталт «Наталки» і «Старої підкови», колишнього «Техасу». Для бідних петеушників. Є так само студентський «Голівуд». І «мажорні» «Версаль» та «Опера». Рідко дуже бувають виклики на «Карабас». Майже не буває їх до «Майдану», як правило, не буває до «Опери». Найважче, звичайно з «мажорним билом», - кажуть у «Самообороні».

Найбільш неспокійний двір у Луцьку - це Рівненська, 107. Біля магазину на розі багатоповерхівки, який уперто торгує спиртним у нічний час попри заборони. Саме там найчастіше трапляються і бійки, і грабежі. Як не дивно.

ШПРИЦИ, ЛЕЖАНКИ І НОЧІ: ПІД ДАХОМ «МАЖОРНОГО» НАРКОПРИТОНУ

Знову звертаємо на вокзал. Зустрічаємо там заспаного і вже п’яного Васю, з яким звечора бачилися на автостанції. Хлопці будять і просять вийти: це приміщення – не місце для нічліжок. Проводжають за двері і ще одного «пілігрима», який спав у кутку на підлозі.

«Більше не приїду у ваш Луцьк!» - кричить той, щоб чули всередині.

Та ні вокзал, ні посоловілий «Техас» не вразить тієї ночі так, як наркопритон. Коли є вільний час, самооборонівці зголошуються показати, що ж то таке.

«Він «мажорний», - навіть жартують. – Бо під міськрадою».

Звертаємо на Коцюбинського. Старий будинок з жовтої цегли – за кілька метрів від дороги. По один бік управління ЖКГ, навпроти – управління держохорони, за трохи – міська рада і муніципали.

Щербаті дерев’яні двері недавно були зав’язані дротом. Брудні вікна темні. Самооборонівці «озброїлися» ліхтариком і заводять усередину.

Цього разу тут було порожньо. Але хата на вигляд дуже навіть «обжита». Підлога встелена лахміттям. По кутках – лежанки для ночівлі з чорних і смердючих матраців. На одному з них біліє кухонний ніж. Така-сяка грубка доживає віку. На ній дві тарілки. У заглибині помічаємо кілька шприців.



«Як акуратно склали», - пробігає думка. І мороз по спині.

Комусь ця ночівля може бути останньою навіть не через наркотики. Дірки в підлозі та в стелі натякають, що кінець споруді скоро. Цікаво тільки, чому цей наркопритон за роки свого існування «невидимий» для його сусідів-чиновників?

«Бо він чийсь. Невже ви думаєте, що таке приміщення – нічийне? Чекає свого часу просто», - коментують самооборонівці.

Навіть за порогом - шлейф смороду , страху і запитань… Є про що подумати до ранку. Тим паче, що ранок близько.



...А тим часом – знову «оживає» рація. Знову мчимо. Попереду таксі, водій якого, підозрюють, нетверезий. Помічає його екіпаж «Самооборони». Миготить за вікнами місто. У темних вікнах відбиваються маячки патрульної машини, яка вже встигає спинити автівку. Водій дихає у драгер. Нуль… На щастя. Написати про п’яне бидло за кермом завжди встигнемо.

«Не вистрелило восьме березня», - каже наш водій. Як на мене, то дуже навіть «вистрелило». Незабутніх вражень вистачить на рік.

Хлопці втомлені. Станом на 5-ту годину ранку - кава у порожньому кабінеті волинської «Самооборони» на Перемоги. В кутку гітара. Над столом оголошення «для розрядки»: «Сон на ГШР – прояв сепаратизму! Боєць спить – сєпар ідьот. Спи так, щоб НІХТО цього не бачив!».«Сєпарів», правда, цієї ночі не було. Своїх вистачало.

Текст – Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото – Ірина КАБАНОВА.

P. S. У нічного міста кілька облич. Воно може бути самотнім і тихим, кольору мокрого асфальту, в якому відбивають ліхтарі. Як проспект Волі десь о 2-й…

Воно може ригати, розпивати останню пляшку на капоті, смачно затягуватися травою під дівчачий регіт і ритмічне бомкання музики з вікон та дверей якогось клубу-гадюшника. Як на Данила Галицького десь о 3-й…

Воно може шипіти, сопіти і смердіти. Як бомжі і алкаші, що туляться до луцького вокзалу з настанням півночі…

Воно не лише красиве. Воно реально небезпечне. І побачити це дуже просто. Непросто щось у цьому змінити.