«Кожен день каже, що любить мене»: волинське подружжя 70 років разом

Подружжя Івана та Марії Ліштван із села Цир Любешівського району, яке має 6 дітей, 16 онуків і 32 правнуки, відзначило 70 річницю весілля.

Івану нещодавно виповнилося 88 років, а його дружині Марії — ​87. Побралися вони зовсім юними, а вже минуло 70 літ з тих пір, - пише Волинь-нова.

Таку дату в народі називають благодатним весіллям.

* * *

«Мене за Михалка сватали, а я вперлася — ​й край»

"Десь з рік зустрічалися. ​У нас є фотографія, як ми були молодими й гарними. То вже теперика стали зморщеними. Ви тільки подумайте, їй було 17, а мені 18 літ", — ​пригадує Іван.

Марія каже, що її батько дуже не хотів, щоб вона йшла заміж за Івана, бо він, мовляв, бідний.

"Мене за Михалка сватали. А я вперлася — ​й край", - каже бабуся.



Марія Іванівна пригадала один епізод, як її два тижні не випускали з хати на побачення з коханим:

"Якось ми на стежці коло хати з Іваном стоїмо, аж іде мій батько з лозиною: «То ти, Манько? Ану бігом додому!» Дві неділі мене не пускали до нього, а після все одно вийшло по–моєму. Що тільки тато не робив, але бачить, що ниц не буде, й Іван посватався".

"На наше весілля прийшло душ зо 20. Якраз на Старий новий рік у січні 1948–го. ​А через 10 днів повінчалися у церкві", — ​ділиться приємними спогадами господар.



"Тоді сільської ради в нас не було. Його батько завіз у Любешів, там нас записали. На гостину зарізали телє, тоді катлєти ніхто не робив, так мнєсо на стіл подавали", — ​доповнює бабуся Марія.

Щоб годувати сім’ю, Іван Ліштван пішов учитися. У Великій Глуші закінчив 3–місячні курси і став першим трактористом у їхньому селі.

Пригадує, як приїхав у Цир, то у школі діти вискакували через вікна й бігли дивитися на диво техніки. У кінці 1950–го Івана призвали в радянську армію.

"Вже як його забирали, то у нас був найстарший син Микола", — ​додає його дружина Марія Іванівна.

Іван служив три роки в Москві, приїжджав у відпустку. Планував Марію забрати в столицю, але вона не захотіла.

«Хазяїн у мене справний, не може без діла сидіти»

Після служби Івана відправили вчитися у Володимир–Волинський. Через рік він став бригадиром тракторної бригади у їхньому колгоспі імені Івана Франка.

"Свекруха допомагала мені глядіти шістьох дітей. Ми 17 літ прожили разом із батьками. ​Добудували цю хатину. Вона тоді була накрита соломою й очеретом. Коли Іван трошки підзаробив грошей, то він і ще кілька чоловіків із нашого села найняли машину й поїхали в Ригу. Привіз із Латвії бляху, й перекрили хату, — ​продовжує бабуся Марія.

У 1972 році Івана обрали головою сільської ради, і був він аж дві каденції — ​до 1981–го.

"​Хвалитися не хочу, але тоді ми збудували клуб і сільську раду. Довелося мені працювати і страховим агентом. А перед пенсією штири роки був заступником голови колгоспу", - каже дідусь.

"Хазяїн у мене справний — ​і рибак, і грибник. Як і стожка накидає, то ніхто так сіно не складе. Коли вийшов на пенсію, то не міг сидіти без діла і взявся плести солом’яні брилі та кошелі, — ​хвалить дружина свого чоловіка.



А Марія всім шкарпетки в’яже. ​За зиму 30 пар зробила. Вся родина в них ходить.

За словами Ліштванів, немає ніяких секретів успішного сімейного життя.

"Треба одне одному прощати, коли щось не так", — ​наголошує Іван Прокопович.

"Має бути любов і повага. ​Зроду не чула від нього поганого слова чи якогось матюка. Ще й зараз кожен день каже, що любить мене", — ​щасливо усміхається бабуся Марія.