«І Вовка порубав бюст Сталіна, щоб не розстріляли», - історик Вадим Кудь. ЦИТАТНИК

Історику Вадимові Кудю – вже за 90. Війну він зустрів у Ялті, щойно закінчив сьомий клас. У буремні роки Другої світової втратив маму, батька посадили. Зрештою одразу по війні опинився в Луцьку. Прибув на Волинь уперше у вересні 1947 у складі танкового батальйону.

Сотні волинян знають його як багаторічного викладача історичного факультету Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. А на факультеті називають людиною-легендою.

Вихованець інтелігентної родини ялтинських міщан зумів прижитися на «бандерівській» землі й бездоганно вивчити українську мову. У сталінських тюрмах він втратив батька. Побачене і пережите ним – варте цілої книги.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ: «Легендарний декан історичного. Вадим Кудь. ОЧЕВИДЕЦЬ»

***

…«20 червня 1941 року в нас був випускний вечір. Солодка вода. Кому – 13, кому – 14. Дівчатам записки передаємо... А через два дні вихідний, і я зібрався в кіно. Тут кажуть, що хтось там виступав на радіо і радив вікна заклеювати... Такі смужки паперу навхрест на скло клеїти: коли воно буде вилітати, то щоб не розсипалося. Бо, мовляв, війна… А в людей, знаєте, - така абсолютно різна реакція. Одні казали: “Побачиш: через три місяці німці тікатимуть звідси!”. А другі - навпаки: “Це ж німці! Це ж така сила!”»

***

… «У німецьких літаків були дизельні двигуни, то вони гули. А наші - на бензині, й вони летіли так: “Дзззз-з...”. Ідеш вулицею, раптом чуєш: “Гу-гу-гу”. Дивишся, де яма, де канава, біжиш, біжиш, біжиш і чуєш: “Ш-шух”. А це бомба шумить, бо снаряд свистить, а бомба - шумить. Знаєш: вже щось падає. Чуєш: “Жух!”. Вже можеш спокійно йти, бо знаєш, що не пролетіло і не попаде».

***

… «Потім настав окупації. У магазинах все, що було, розібрали. Як відходили на Севастополь, наші побили масандрівські підвали. І це вино все (а там такі бочки стояли) пустили в річку. І от вийшло так, що цією сухою річкою тече вино. Літаки бомблять, а люди не дивляться ні на що. З відрами біжать з мисками! У нас сусід приніс пару відер вина, радів так... У дворі в червоному куточку стояв бюст Сталіна. Вовка взяв його і сокирою порубав. А в мене був піонерський галстук, то ми винесли його і закопали, бо ж німці прийдуть і ще розстріляють».

***

… «Німці привозили зерно і люди добровільно туди йшли розвантажувати баржу. Отак собі штани зав’язували і насипали туди зерно. Це передавали на хлібозавод, мололи і - на гарнізон, а все інше - місту. Я був робітником, то получав 300 грам, а батько 200 грам борошна».

***

… «У нас же були не тільки німці, а й італійці та румуни. Італійська кухня стояла в дворі, можна було до них підійти з котелками. Коли макарони, то не давали, бо самі все з’їдали, а як щось інше, то ділилися. Румуни взагалі були як селяни. Міняли нам кальсони і всяке таке».

***

… «Я був дуже вибагливим до себе. Мене завжди скрізь висували. В дитинстві прозивали бароном Мюнхаузеном. За те, що вмів гарно розповідати. Навіть перший клас не закінчував, зразу пішов у другий. Змалечку читав енциклопедії. Коли батька арештували совєти, то вивезли 82 томи енциклопедії Брокгауза і рояль. Мене вдома не було, коли проводили обшук. А коли батька реабілітували, все ж це пропало. Все вони давно поділили між собою».

***

… «Прийшов наш фронт. Батька забрали. Потім судили. Аж до смерті Сталіна я так жив. Мені сказали, що йому дали 10 років і ще 5. Пізніше справу переглянули, і через відсутність складу злочину він був виправданий і навіть ніби звільнений. Сталося це, як не дивно, ще при Сталіну. Куди ж він подівся туди, питається? І тому я подумав, що він був хворий і, мабуть, помер. А тоді ж була норма: стільки-то розстріляти, стільки-то посадити... І коли прокуратура переглядала справи, то і в них норма була. Подивилися: помер, складу злочину нема, значить вписали, що він реабілітований. Але я дізнався про це і мені стало набагато легше».

***

... «52 стрілецький полк. 11 дивізія. Вистроїли. Повези в лазню. Дають обмундирування. Причім старе, ношене, пране. Ремні брезентові. Шапки-ушанки такі страшні. А зірочок нема. Кажуть, щоб з консервної банки собі повирізали... Не чоботи, а черевики і обмотки. Правда, дві пари білизни. Звичайна і тепла».

***

… «День Перемоги я зустрів у лазареті. Хворів. І яка ж була радість! Ніби народилися наново. Ніби інша епоха прийшла. Раптом тиша: війни нема. Я не передам цих емоцій. Інше життя настало. Це тільки ті, хто пережив, можуть зрозуміти. Так, термін «Велика Вітчизняна» був штучно внесений, але ввійшов, і його прийняли. Отак як Восьме березня ми прийняли»

***

… «Ми жили у Вапнярці взимку 46-го. Хліб не привозили днями. Голодно було так, що наші солдати ходили красти буряки в колгоспі, щоб щось з’їсти. Приходимо у Вапнярці якось на залізничну станцію, а там із Західної України поїзд. А в ньому людина сидить мертва. Замерз... Ще якось нашого солдата направили на Волинь у відрядження. Він жив на квартирі в якогось селянина і потім розказував: “Я там як син їм був. Там їсти є що. Вони живуть харашо. І такі добрі”.