«Пішов туди, де ситуація була найгірша», - «майор Стронг» Олег Пантелей про війну на Сході

У серпні 2015 Олег Пантелей пішов до війська. Залишив родину, хорошу роботу на “Кромберг енд Шуберт” і просто пішов на війну. Бо не міг інакше. Кадровий військовий у третьому поколінні навіть думки не допускав про те, щоб якось цього “уникнути”.
На війні Олег Леонідович мав позивний «Майор Залізяка». Залізяка – бо незламний.

Ми з ним спілкувалися під час його відвідин колишнього місця роботи. Після повернення з війни Олег Пантелей пішов працювати у воєнкомат, але на “Кромберг” просто приїздить в гості: колеги і керівництво постійно підтримували його, коли він був ТАМ.

Чи говорили про війну? І про неї теж, хоча, Олег Пантелей, як і всі, хто пройшов пекло бойових дій, говорити про це не любить. Більше говорили про життя.

ПРО ЖИТТЄВУ ПОЗИЦІЮ, ВІЙНУ ТА ПОЗИТИВНІ ДУМКИ

«У квітні 2014 року я зі всіма потрібними документами прийшов до міського військкомату міста Рівного. Прийшов тому, що серце краялось від розповідей, які я чув від своїх побратимів із зони бойових дій. Ситуація там була дуже важка. До того ж в Криму, який вже був окупований, поховані мої батьки. Піти на цю війну було моїм священним обов’язком.

У військкоматі мені відповіли, що я не проходжу за віком. Але я змусив їх себе зареєструвати і прийняти мої документи. Тоді я поїхав у полк в Рівному, де служив раніше. Там мене теж зареєстрували в резерв. Сидіти без діла я не звик, тож почав шукати роботу. І невдовзі влаштувався на завод "Кромберг енд Шуберт".

Через деякий час було прийнято постанову, що дозволяла мобілізацію до 60-річного віку. Як тільки я про це дізнався, то знову прибув до військкомату. Мене там пам’ятали. Чесно сказати, коли взяв до рук довідку на проходження медичної комісії – стало трохи страшно, незважаючи на те, що військовий. Проте я себе швидко опанував.

Спочатку мені сказали, що служитиму не за фахом, а як психолог-вихователь. Я відповів, що мені все одно, яку роботу виконувати, лиш би пригодитися там. Потім я зустрів приятеля, який проходив службу при генеральному штабі. Мабуть, зрозумівши, що я не дуже хочу бути на війні вихователем, він запропонував мені допомогу. Запитав: «Куди ти хочеш? Направимо, куди скажеш». Я відповів – туди, де найгірша ситуація. Через три доби він мені зателефонував і каже: «Найбільші втрати і найбільша кількість бойових завдань зараз у 81 аеромобільній бригаді». Туди я й пішов.

У травні 2015 наша бригада заїхала в Дружківку. Воєнна обстановка була складною, а рівень забезпечення – низьким. Дуже допомагали волонтери. На початку червня було утворено десантно-штурмовий загін. Мене призначили заступником. Після двох місяців щільних бойових завдань, що виконувались практично на нульовому рубежі, настало відносне затишшя. А невдовзі загін розформували, як такий, що виконав своє завдання.

Коли пригадую цей період, по тілу досі пробігають мурашки. Взагалі я поставив собі такий психологічний бар’єр, за який стараюсь не виходити, не пригадувати того, що було на війні. А якщо й згадувати, то виключно якісь позитивні моменти. Ситуації, коли завдяки самовідданості та відвазі рятували один одному життя, підтримували поранених у госпіталях.

Знаєте, як мене називали товариші? – «Майор Залізяка». А знаєте чому? – Тому, що я завжди виконую те, що говорю. Ніколи не відмовляю близьким у допомозі і нічого за це не беру. Знаєте, що беру? – Хороші відносини. Пам’ятаю, хтось жартував – «…так дорого ще ніхто не брав». Але так має бути.

Ще через кілька місяців мене перевели на службу у командний пункт, за умови, що підпишу контракт до завершення особливого періоду. Я погодився. Робота була незвичною, але я швидко вник. Далі все частіше й частіше давали про себе знати болі в попереку – давня травма. Тож тепер я перевівся у військкомат міста Рівне».

ПРО БАТЬКІВ, СІМ’Ю ТА ГІДНЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ

«Військовими були мій батько, дід і прадід. Військовим став мій син Максим, і я цим пишаюсь. Батько був пілотом-випробувачем. Літав до 60 років. Виконував завдання з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Мабуть через отриману високу дозу радіації його потім і скосила недуга. Він був міцним чоловіком і до останніх днів вів активний спосіб життя.

Я дуже люблю своїх батьків. Вони дали мені все необхідне. Їхні теплі сімейні відносини стали для мене прикладом. За таким принципом стараюсь жити і я зі своєю дружиною. А ще виховував свого сина так,як колись тато виховував мене, – справжнім чоловіком. З дитинства Максим активно займався спортом та добре вчився. Здобув військову освіту: спочатку Луцький військовий ліцей, потім Харківська академія національної гвардії України. Після закінчення трохи вагався куди йти далі, я дав йому справжню чоловічу пораду – зробити так, як вчинив би сам. Не йди, кажу, на закриті заводи, чи атомні станції, хоч там і платять більше. Сидітимеш там як гриб до пенсії. От проходив ти стажування в Івано-Франківську в розвідці, туди і йди. Заодно перевіриш себе, який ти чоловік. Максим так і зробив.

І коли він здійснив свій перший стрибок з парашутом та зателефонував мені – моїй радості не було меж. Це дуже славно і я щасливий, що виховав такого сина. У минулому році він протягом трьох місяців виконував службове завдання в Луганській області. Нині перебуває на посаді командира розвідки.

Свою майбутню дружину я зустрів в офіцерському кафе. Це людина, яка пройшла зі мною все життя. А коли я воював – 9 місяців була зі мною на сході, часто їй доводилось мабуть важче, ніж мені. Проте, ми завжди розуміли та підтримували один одного у цьому бурхливому житті, яке самі вибрали.

З часом звикаєш до постійного руху та роботи. Звикаєш і без цього вже не можеш, тож навіть після виходу на пенсію мені не сиділося вдома. Почав шукати роботу. Як військовий, я звик до порядку та відповідальності. Мабуть, тому і вибрав завод «Кромберг енд Шуберт. До того ж тут надають хорошу оплату праці та всі соціальні гарантії. Це дозволяє почуватися впевненим у завтрашньому дні».

Нині Олег Леонідович проходить службу у Рівненському військкоматі. Займається підбором кандидатів з числа цивільної молоді для навчання у вищих військових закладах. Говорить, що великою помилкою сучасної молоді є проведення значної частини часу у соцмережах або за пляшкою пива.
«Тож нам потрібно приділяти більшу увагу патріотичному та здоровому вихованню підростаючого покоління. Тільки тоді ми можемо бути впевнені у хорошому майбутньому своєї держави», - підсумовує майор Пантелей.












Передрук заборонений