«Мені постійно сниться той перший», - волинський снайпер

Анатолій Оліфірович зі Старої Вижівки був снайпером в АТО два з половиною роки.

Він повернувся із заробітків у Білорусі саме тоді, коли українські частини зазнали великих втрат в Іловайському котлі, - пише Волинь-нова.

«МИ СИДИМО І КАВУ П’ЄМО, А БОЙОВИКИ ОДНІ ПО ОДНИХ ЛУШПАШАТЬ»

Ілюзій про війну і швидку перемогу не залишалося, але втікати від призову не збирався. 1 вересня 2014 року Анатолій пройшов медкомісію, а вже наступного дня поїхав на службу.

— Хотіли зовсім мене списати, але в госпіталі вмовив, щоб хоч в ЗСУ залишитися. Після того на новий контракт перебрався ближче у Володимир–Волинський, у 14–ту бригаду. А там попав на посаду командира відділення. Був тимчасово виконувачем обов’язків головного сержанта взводу розвідки, командира взводу, — ​перераховує Анатолій. — ​Хлопців трохи повчив, досі телефонують і дякують, просять повертатися назад.

— Мені командири з Харкова дзвонили і подяки передавали, — ​в кімнату заходить мама Анатолія Євгенія Іванівна. — ​Його ж і медаллю нагородили. Молодець, я ним горджуся! А що прийшов живий–здоровий, не поранений, то дякуючи материним молитвам. Я за нього день та ніч молилася, і за всіх хлопців.

Анатолій тим часом розповідає, як у селі Сокільники Луганської області повісили український прапор на ворожій території. Серед ночі почепили на водокачці два знамена: українське та Нацгвардії. Вранці повернулися через мінні поля, хоча довелося зо два кілометри повзти по снігу.

— Ще й заблудилися… — ​додає мама.

— Добре, що рація була, то хлопці трасерами показали, куди іти. Тільки вернулися, як прийшов наш начальник блок–поста. Він здогадувався, що ми це зробимо. На тій стороні з одного боку були казачки, а з другого — ​всяка шваль. Казачки побачили, що висять українські прапори і почали в той бік стріляти, бо подумали, що ми зайняли село. Ті у відповідь — ​на казачків. Ми сидимо і каву п’ємо, а вони один одного обстрілюють, — ​усміхається Анатолій. — ​Командир каже: «Ще такого не бачив». Уранці нас викликали до комбата. Він уже все знав і приїхав з нагородами, але попередив, щоб такого більше не робили.

Першу ротацію весь час був на передовій. Щодня обстріли. Рятували собаки і коти. Як тільки тварина ходить двором — ​все нормально, але щойно поперла в бліндаж — ​миттю за нею. Якщо випадало кілька днів затишку, то в хлопців здавали нерви і ледве не кидалися один на одного. Додому у відпустку Анатолій, брудний і немитий, потрапив на перший день Різдва.

«У ДОЩ, У СПЕКУ - КУЛЯ ЙТИМЕ ПО-РІЗНОМУ»

Спочатку Оліфірович був кулеметником, а потім пішов у 8–й окремий полк спецпризначення і отримав спеціальність розвідника–снайпера. Двічі був у школі снайперів у Петрівцях Київської області.

— Толкові інструктори були, багато чого навчили. Снайпінг — ​це ціла наука. Треба правильно вирахувати вітер, тиск. Узимку, влітку, в дощ, у спеку — ​куля йтиме по–різному. Це все треба знати, усі таблиці й похибки. Другий раз на курси приїхали тільки четверо людей із першого набору. Решту — ​як змело. Бо тепер багато усіляких антиснайперських комплексів: не встигнеш вистрілити, як тебе накрили. За звуком, за спалахом, оптикою фіксують, — ​пояснює.

— А як з цим боротися?

— Вистрілив і чимшвидше відходиш. Але й то варіантів мало, бо автоматичний гранатомет криє площу 100 на 100 метрів. Хіба перебуваєш у такій льожці, що пощастить.

— Якби хлопці там тоді не стояли, то ми б тут не сиділи. Коли бачу, що хтось продає військовий одяг, то в мене душа розривається, — ​зітхає мама Анатолія. — ​Хтось у тій формі гине, а хтось її продає.

Досі в армії користуються здебільшого гвинтівками СВД, хоча є й нові «Баррети». Проте до останніх дорогі патрони. Але з СВД, каже снайпер, реально можна працювати лише на віддалі до одного кілометра. У сучасній війні снайпери все частіше виконують функції розвідників. Якось у Попасній Анатолій із товаришами вирахували блукаючий міномет. Зброю бойовики ставили на невелику вантажівку, їздили по наших тилах, просто з кузова стріляли і швидко зникали. Хлопці примітили, що в одному будинку на підконтрольній території щоночі в підвалі горить світло. Передали цю інформацію, куди слід, і під час зачистки там виявили міномет. Двох бойовиків убили, двох узяли в полон, один зміг втекти.

Пізніше під час служби на контракті Анатолій уже сам передавав досвід молодим бійцям.

— Я їх вивозив і тренував. Учив на виходи ходити. Половина була неотесаних. Якщо хлопець дивиться в оптику і питає куди цілитися, то який із нього снайпер? — ​розказує Анатолій. — ​Зараз телефонують і дякують: «Анатоліч (позивний Анатолія Оліфіровича. — ​Авт.), завдяки вам взяли перше місце на змаганнях». У 14–й бригаді майже щоночі виходили на виходи. Брали з собою лише досвідчених бійців, бо на своїй дорозі доводилося натрапляти на отакі «подарунки», — ​показує у телефоні фото протитанкової міни, на яку закріплена граната РГД–5. — ​Ось бліндаж, який вдалося сфотографувати за допомогою бінокля. Доходиш до тієї зони, де думаєш, що й сам ставив би розтяжки, береш тоненьку гілочку між пальці й тримаєш перед собою. Так і йдеш. Гілочкою можна відчути перепону і виявити розтяжки.

«ПОГАНИЙ ТОЙ СНАЙПЕР, ЯКИЙ ДОХОДИТЬ ДО РУКОПАШНОГО БОЮ»

— Ось мої рукавиці з 2014 року — ​бережу на пам’ять, — ​Анатолій приносить загрубілі шкіряні. — ​Руки мають бути закриті, якщо доведеться повзти. Зверху нашивки, ніби для рукопашного бою. Але поганий той снайпер, який доходить до рукопашного бою. Для захисту від тепловізора брали плащ із фольги. У кікіморі (маскувальний одяг для снайперів. — ​Авт.) тебе ніхто не побачить. Лежиш у ній у спеку, ще й одягнений. Усе з тебе пливе. Треба спостерігати, а в очі піт попадає, пече, чухається, — ​каже мій візаві, а я врешті розумію: рукавиці зашкарублі, бо не раз були просякнуті потом. — ​Узимку мерзнеш. У туалет ходили в мішок, «під себе» або в памперс. Для того й брали з собою рюкзак снайпера, у якому що хоч було. Вночі виходили на «льожку». Знаходиш ціль, відпрацював і повертаєшся. Якщо не можеш вдень, то жди ночі. Що хоч було, всяке… Та що розказувати. Вам цікаво буде, якщо я скажу, що мені постійно сниться той перший?

— Перший блокпост?

— Ні, — ​невесело сміється снайпер, і я вже здогадуюся, про якого «першого» йдеться.

— А як виходили з того стану?

— Я ще не вийшов.

— А що треба робити, що вийти?

— Робиш вигляд, що відійшов, а насправді — ​ні. Легше, коли посидиш із кимось своїм, поговориш з хлопцями. Після того трохи легше. Роботою треба зайнятися, щоб дурне в голову не лізло. Збираюся десь поїхати на заробітки. Запрошували багато на контракт і по снайпінгу працювати. Але щось я в ту структуру не хочу йти, бо вона повертається до людей «одним місцем». Я, скоріше, піду з народом на Київ, а не проти нього. Задовбала та несправедливість. Коли мене призвали, то брат Олександр купив мені все спорядження. Досі не признався, за скільки купив броніка. А були й такі волонтери, які бачили на мені бронежилет і просили: «Дай, Толік, відпишуся, що тобі бронік дав». Кожний бойовий вихід мали оплачувати. А в кінці ротації командування губить журнал виходів — ​немає журналу і виплат немає. Потім толку не доб’єшся. Вже те УБД (посвідчення учасника бойових дій. — ​Авт.) соромно у маршрутках показувати...