«А як же без роботи?» або Як бабця Агрипина у 90 порає господарство

Волинянка Агрипина Данилівна у свої 90 років порає худобу, сапає картоплю та читає газету без окулярів.

Найстарша мешканка села Угриниці Любешівського району розповіла про те, як під час Другої світової війни у її селі стояли німці, а в лісах - партизани. Про те, як відсутність ненависті та жага до роботи тримає її на світі по сьогоднішній день, - пише "Волинь".

Довгожительку застали з газетою в руках. Відпочивала, зручно вмостившись на дивані, і… читала «Волинь–нову». Причім без окулярів! Цим мене неабияк здивувала. Не втрималась, аби не поцікавитися: невже бачить такі дрібні літери?

— Як написано більшими, то читаю геть усе, — ​уточнила старенька, поправляючи хустинку на голові.

— Мама ще й «Цікаву газету» читає від першої до останньої сторінки, — ​долучається до розмови невістка Галина Павлівна. — ​І мені переказує. Прочитала про 113–літню жінку і каже: «Може, і я проживу».

І цілком реально. Адже в родині Агрипини Данилівни були довгожителі. Одна з близьких родичок прожила 103 роки, а її батько — ​97, мама — ​94.

— Вона була висока і худейка, — ​згадує бабуся свою матір. — ​Коли прийшли колгоспи, пішла в городню бригаду. Встигала і вдома хазяйство попорати, бо ж батько був цілий день у лісі, робив лісником, і дитину мені гляділа. Могла за день на базар до Білорусі сходити і назад вернутися з поросям у мішку. Перед смертю ослабла. Якось лежить і гукає: «Дочечко, ходи до мене». «А що вите хочете, мамо?» — ​запитую. «Сядь коло мене, поговори, я ж із тобою не наговорилася. Не було за роботою часу».

Агрипина Данилівна — ​най­старша мешканка в Угриничах, що на Любешівщині. Їй недавно виповнилося 90.

— Зроду не думала, що доживу до таких літ, — ​каже жінка. — ​Така в молодості була марна. Але пережила своїх однолітків. Таких, як я, в селі троє.

— Мама не уявляє свого життя без роботи, — ​каже невістка. — ​Я часом запитую: «Може поїсте?» А вона: «Я ще не заробила».

Але, як з’ясувалося, бабусині подружки, з якими вона ще торік ходила до лісу по гриби і ягоди, трохи молодші.

— Мама у нас дуже рухлива, — ​додає пані Галина. — ​Усе до роботи рветься. Перед вашим приїздом встала о шостій ранку, просікла картоплю. А там же добрих шість соток! А нема мене вдома, то й корову подоїть, попорає господарство.

Бабуся слухає невістку й лагідно усміхається:

— Допомагаю чим можу. Як же сидіти без роботи? Та й скільки того господарства — ​кури, індики, однейка корова. А колись же тримала і три, і чотири. Треба було подоїти…

Агрипина Данилівна, як і більшість її однолітків, недочуває, але має ясний розум. Вона пам’ятає подробиці з життя сім’ї, історії села. Пригадує, у 1939 році батько продав корову і купив землю, бо ж було четверо дітей. Але прийшли «совєти», забрали і її, і коня, і реманент. Пам’ятає і Другу світову, яка не обминула й Угриничів. Розповідає, що в селі стояли німці, а в лісах — ​партизани.

— Батько перед війною закупив дерева на хату. Ми тоді жили у врем’янці, — ​гортає сторінки пам’яті. — ​Прийшли поліцаї забирати. Мама лягла на бальках і кричить: «Забийте нас, тоді й беріть!» Не віддала.

Закарбувалися навічно у пам’яті й трагічні події 11 вересня 1943–го, коли лісні (так місцеві називали бульбашів) вибили 12 сімей селян, які служили комуністам.

— Страшно то було, не хочу і згадувати, — ​оповідає Агрипина Данилівна. — ​Люди боялися ховати забитих.

На долю довгожительки випало багато випробувань і в післявоєнні роки. Їй самій довелося ростити сина, важко працювати в колгоспі. Брала льон, жала жито серпом, садила ліс… Хвора не хвора, а мусила йти на роботу. Комуністи тоді будували розвинутий соціалізм, тож гнали на роботу навіть породіль.

— У четвер я родила хлопця, — ​згадує моя співрозмовниця. — ​Через три дні виписали додому. Тільки добралася до хати, як привезли фуру льону. Мати просить: «Змилуйтеся, вона ж із малою дитиною на руках». А їй кажуть: «Хлопець буде спати, а вона тріпатиме».

Бабця Агрипина — ​позитивна людина. Любить світ і все, що в ньому є, ніколи ні з ким не свариться, не ворогує. Вважає, що безглуздо витрачати свої дні на ненависть і злобу. Довгожителька переконана, що все потрібно пробачати і, звісно, працювати, поки можеш.

— Мама не уявляє свого життя без роботи, — ​каже невістка. — ​Я часом запитую: «Може поїсте?» А вона: «Я ще не заробила». А просимо посидіти, відпочити — ​сердиться.

За словами Галини Павлівни, свекруха — ​гарна май­стриня. Вона і вишивала, і шила. А які чудові рушники, рядна та килими ткала! І не лише для себе, а й для людей. У родині ще й нині зберігаються її рукотвори та сувої полотна — ​тонкого, вибіленого на святочні сорочки і грубого сірого — ​на буденні та рушники для рук. До речі, у сім’ї Ковальчуків усі жінки рукодільниці: невістка й обидві внучки. Молодша господиня Галина Павлівна тривалий час не лише вчила дітей точним наукам, а й передавала своє вміння вишивати, плести, створювати оригінальні речі з підручних матеріалів. Любов до рукоділля у неї закладена на генному рівні. Всі жінки в родині були майстринями, особливо бабуся.

Як сімейну реліквію жінка зберігає вишиту нею традиційною поліською технікою сорочку, якій понад сто років. Її та інші роботи часто беруть на різноманітні районні заходи, позичає й донька Жанна, щоб прикрасити київський офіс, де працює. Галина Павлівна рада, що вони, крім неї, потішать ще когось.