Мурчик з луцького монастиря

«Цікаво, чи слухає служби і чи прокидається на «Вірую»? – шмигнула в голові грішна думка. Я навідалася до нього увечері і скільки не «кицькала», скільки не просила підняти голову з нагрітого за день сонцем порогу, він і вусом не повів.

Натомість потягнувся, ліниво накрив лапою голову. Мовляв, не до світських котові розмов. ...Поки схимонахиня Єва не принесла йому кілька бичків з монастирської кухні.



***

Йому років п’ять і він достойний бути Бетменом, Рокером, Блеком, Монахом чи ще кимось. А він – Мурчик. Рядовий луцький Мурчик із тисячі собі подібних.

Малим він оселився у монастирі святителя Василія Великого, що в центрі Луцька. В жіночій обителі знайшов тепло і дах над головою.

«Матушка принесла. Отакий-во був маленький», – усміхається до Мурчика бабуся Єва і старечими пальцями показує, яким вперше його побачила.

«А потім – мені доручила глядіти. То й гляжу», – додає.



***

Їй 90 і вона раніше не любила чорних котів. Сьогодні сама вся в чорному. І так пасує великому чорному Мурчику. Дрібненька, згорблена, на зап’ясті – чорні затерті чотки. Її знає весь Луцьк. Та сама схимонахиня жіночого монастиря Святителя Василя Великого Єва (Кирилюк) – бабуся, що годує голубів на Театральному майдані.

Коли холодно, Мурчик спить із нею в келії. Часто обідати ходить на монастирську кухню. Коли «не в настрої», бабуся бере щось смачне і виносить йому надвір.

Єва раніше чи не щодня виходила на Театральний майдан годувати голубів. Тепер не має сили так далеко йти і сипле їм крихти просто з вікна.

«Я й голубів чорних не люблю. Побачила, що вони якісь злі. Б’ють білих і відганяють. А Мурчик – то Мурчик. Наш… От навіть чорного полюбила», - шамкотить тихо, ховаючи в хустку теплу-теплу 90-літню усмішку.



***

Мурчик щойно втоптав п’ять бичків. Вмостився біля неї на лавці. На моє старанне «кицькання» – нуль емоцій. Зате на кожне бабусине слово – повертає голову. Ніби вслухається: що-що вона там таке каже?..

І разом вони схожі на героїв доброго фентезі.

Текст і фото – Олена ЛІВІЦЬКА.