Наречений у візку: зворушлива історія кохання волинянина

Волинянин Олександр Романюк одружився з коханою, яка не залишила його після страшної травми хребта.

Закохані познайомилися в інтернеті, - пише Волинь-нова.

«Ми познайомилися у соцмережі, де я була під псевдо Аліна Кохана»

Олександр родом із села Сошичне Камінь–Каширського району, Катя — із Новокотова, що неподалік Луцька.

А зустрілися вони, коли жили у Луцьку (дівчина на той час мала роботу у сфері нерухомості, а він, вчитель початкових класів, перебрався сюди із рідного села у пошуках, як зараз каже, стабільнішого життя після того, як у Сошичненській школі попрацював і на заробітках у Києві побував). Познайомилися в інтернеті.

Олександр і Катя живуть тим, що є, і мріють про краще.
— Це було весною 2016 року, — розповідає Катя. — Я «Вконтакте» (тоді ця соцмережа не була заборонена) виставила своє фото. Але підписалася як Аліна Кохана. За якийсь час ми почали з Олександром спілкуватися. А першу вже не віртуальну зустріч я все відкладала, хоч Саша і пропонував побачення.

Коли вони нарешті зустрілися, то Катя, пригадує, побачила дуже симпатичного хлопця, звернула увагу, який він вихований, уже судячи із його мови.

Пригадую, у лікарні медсестри говорили про мене: «Вона до нього походить два тижні і кине». А що б вони зараз сказали, дізнавшись, що ми одружилися?..


— Правда, на нашому першому побаченні, — розповідає жінка, — я Сашка трохи ошелешила, коли при вітанні прозвучало моє справжнє ім’я — Катя. Але оскільки у соцмережі було моє фото, то він відразу зрозумів, що не в усьому сталася підміна.

Це було після Великодня. З того часу вони почали зустрічатися, і дуже скоро дівчина зрозуміла, що це саме той хлопець, якого шукала.

— У Саші, як я побачила, — каже моя співрозмовниця, — зовсім інші пріоритети, ніж у багатьох наших ровесників. Він дуже гарно залицявся. Ми з ним гуляли, чи в товаристві друзів відпочивали. Одного вечора, прийшовши на побачення з квітами, сказав: «Я тебе люблю». Мені здавалося, що дуже швидко розвиваються події і наші стосунки. І відповіла іншими словами: «Я тебе обожнюю». Люблю з моїх вуст тоді ще не прозвучало.

А ось яким було продовження освідчення: одного разу в кафе–караоке, як розповідає Катя, Сашко замовив пісню у виконанні Павла Табакова «Ти — моя». У ній є такі рядки, які хлопець адресував своїй коханій Каті: «Ти — моя. Чуєш, тільки ти моя, Завжди будь поруч ти, не залишай, не йди. Ти — моя».

Що це — випадок чи збіг обставин? Чи, може, пророцтво долі? Адже мине якийсь місяць після цього, такого зворушливого освідчення, і життя Саші, а заодно і Каті кардинально зміниться. Через травму хребта хлопець буде прикутий до ліжка. І скаже своїй коханій: «Залиш мене… Нащо я тобі такий? Не треба жертв. Не мучся зі мною».

Ось тоді, коли Саша у перші дні перебування в реанімації був на грані життя, Катя промовила слова, від яких не так давно утрималась: «Я тебе дуже люблю. Ти повинен одужати і бути сильним, вижити заради нашого кохання…»

«Я не відчуваю ніг»

Це було 17 липня 2016 року, у день народження Олександра. Як зараз пригадують мої співрозмовники, він дуже чекав його, наперед планував, де відсвяткувати, радився з Катею.

— Справа в тому, — каже Олександр, — що я декілька років був то в Києві, то в Сошичному і не виходило зібрати друзів у Луцьку. До речі, спочатку вибрав кафе під Луцьком, а потім чомусь потягнуло на природу — захотів, щоб і вода поруч була.

Тож остаточний варіант — Боголюби, де є ставок. По суті, ми ще й не посиділи толком, і шашлики не встигли посмажити. Я побачив кладку і пішов до неї. Пірнув у воду один раз — і все…

Коли Сашу витягли на берег і друг Богдан взяв його за ногу, то почув: «Я не відчуваю ніг».

В Олександра був пошкоджений шийний відділ хребта. Цілий місяць він лежав у відділенні нейрохірургії Луцької міської клінічної лікарні. Десять днів, зокрема, — в реанімації.

Лікарі спочатку не давали шансів на одужання. Думка була така: або виживе і буде інвалідом на все життя (навіть сидіти не зможе), або ще печальніше — помре.

І весь цей важкий місяць Катя не покидала Олександра, хоч він і говорив, аби не брала на себе такий тягар, — «залиш мене, нащо я тобі такий».

— Хтось каже, — розмірковує про наболіле Катя, — чи принаймні думає, що я неправильно зробила, ось так зв’язавши собі руки. Я пробувала зразу щось доводити. А потім кинула цю затію. У кожного своя думка. А вважаю, що Саша — така ж людина, як ми всі. Він жив, ходив, був активний, і в один момент все змінилося.

Та для мене він залишився таким, яким його знала і знаю. Він хоче жити і прагне цього, і я його в усьому підтримую. Пробую різними способами повернути до повноцінного життя, бо заслуговує на любов, і мені прикро, коли чую, як дехто говорить: «Це ж — каліка».

Для мене він завжди — мій коханий Сашко. Пригадую, у лікарні медсестри говорили про мене: «Вона до нього походить два тижні і кине». А що б вони зараз сказали, дізнавшись, що ми одружилися?..

«Батьки Саші знали про мене, але не думали, що я з ним у Сошичне поїду, коли сталася трагедія…»

Знайомство Каті з родиною Олександра мало відбутися в кінці липня — вони планували приїхати і привітати матір із днем народження. А вийшло по–іншому — побачилися перший раз у лікарні.

Через місяць госпіталізації його привезли додому абсолютно безпомічного — в одіялі занесли в хату і поклали на ліжко. Катя була біля нього.

І батьки це оцінили — вони розуміють, що їхньому синові було б ще важче, коли б не було поряд коханої.

Сидіти Саша почав після того, як побував у реабілітаційному центрі в Білорусі, — це місяців через чотири після травми. Легко сказати — почав сидіти. До цього треба було пройти через страшні муки.

Було, як пригадують молоді люди, що через п’ять секунд такого сидіння Сашко буквально «виключався» — втрачав свідомість. Ми уже не побачили в хаті тих спеціальних тренажерів, з допомогою яких він ішов до сьогоднішнього дня.

Як дитина після народження пізнає світ, вчиться ходити, так і Сашко починав з нуля. Тепер він уже може стояти, тримаючись за якусь опору, сам їде у візку — навіть по піщаній стежці, а колись руки були безсилі.

— Були ми і у реабілітаційному центрі «Модричі» на Львівщині. Там вперше почула, що психологи не кажуть «візочникам» «їдь», а «йди». І я так розмовляю із Сашком. Теж говорю йому: «Йди сюди». Дехто дивується. Тоді я пояснюю: «Він так ходить». Не треба робити акцент на тому, що людина у візку.

За ці два роки родина Олександра — мама, два молодші брати і сама Катя — не раз їздила на заробітки у Польщу — на реабілітацію потрібні чималі гроші.

Сьогодні молода жінка, згадуючи, як освідчувалася йому, коли він був безпомічний у лікарні, розповідає про особливо пам’ятний день — 19 грудня 2017–го:

— На зимового Миколу ми з Сашком і його батьками були у храмі Мильцівського монастиря, що у Старовижівському районі. А коли повернулися додому, то мама якось несподівано зібралася і поїхала у Ковель, пояснюючи це якимись нагальними справами.

А виявилося, що вона відправилася за перснем, якого уже вибрала з молодшим сином: із Сашком вони спланували, що того вечора він мені зробить пропозицію. І я почула від нього слова: «Ти вийдеш за мене заміж?» Плачучи від емоцій, які переповнювали, сказала: «Так».

А недавно, 8 серпня, вони вінчалися у храмі села Сошичне. Наступного дня в одному із ресторанів Ковеля зібрали гостей. Катя розповідає:

— Дехто, почувши про наше весілля, питав: «А що, Сашко вже ходить?» Одне слово, дивувалися, що наречений буде у візку. Я таким говорила: «А що, коли не ходить, то й не одружуватися? Він — така ж людина, як усі, і радості йому теж хочеться».

«Яке це щастя – попити вранці кави на кухні!»

Жорстокою школою виживання називає Катя ті два роки після травми, впродовж яких Сашко ставав таким, яким він є сьогодні.

— Це ж спочатку, — пригадує жінка, — він їв тільки з ложечки. Зварю кашу вранці, приходжу до нього з тарілкою і годую: йому — одна ложка, а друга — мені… А після реабілітації в Білорусі, коли вже Сашко сидів у візку, ми їли на кухні. Але все одно я його годувала. Та одного дня поклала на стіл ложку і сказала: «Їж… Коли тарілка буде порожня — покличеш».

А сама вийшла. І він наївся. Не кричав на мене і не ображався. А що вимазався, може, чого найбільше боявся, то це ж такі дрібниці — для цього є вода і рушник. Тепер вранці ми уже удвох п’ємо каву на кухні. Яке це щастя!

Я мріяла про те, як будемо сидіти із Сашком не в кімнаті на ліжку, а за столом. Для когось це така буденна річ, а для нас — свято після пережитого. Ми спілкуємося, сміємося, обговорюємо свої плани… Я бачу в очах Саші не відчай, як колись, а життя.

Стосовно найбільшої мрії, то Катя сказала:

— Щоб Сашко став на ноги і зробив повноцінні кроки — без будь–яких допоміжних пристроїв. Я вірю в це і готова чекати, скільки треба. А результат уже бачу.

Катя навчилася не нарікати на життя, на те, що чогось нема. Вона дякує Богові за кожен подарований день поряд із Сашком.

Від редакції.

Олександрові Романюку необхідні чималі кошти для того, щоб здійснити мрію - стати на ноги. Для тих, хто хоче допомогти йому в цьому - реквізити: номер картки у Приватбанку 4149499107086447 (Романюк Олександр Миколайович ), тел. 0660221791.