Волинянин-переселенець розповів, чому йому важко жилося на Донбасі

У селі Марковичі Локачинського району на Волині оселився Анатолій Щербюк, який приїхав сюди із Донеччини.

Про це пише Людмила Мельничук на сторінках видання Район.Локачі.

64-річний Анатолій Щербюк родом із Торчина. А до міста Зугрес Донецької області переїхав за 3 роки до початку військового конфлікту на сході України. Каже, що друзі так порадили, бо на той час у цьому шахтарському місті можна було придбати житло за значно нижчою ціною, ніж у наших краях.

Приставши на спокусливу пропозицію, чоловік переїжджає та влаштовується охоронцем на автостоянці (до того майже все життя працював далекобійником). І, як зізнається, одразу ж відчув неприязне ставлення до себе з боку донеччан. Хоча з першого дня розмовляв тільки російською – все дарма. Його походження видавав акцент.

За словами Анатолія Щербюка, ні після роботи, ані у вихідні старався не виходити в місто. Не знав навіть сусідів, які проживали поруч, на одній площадці з ним. Всіляко намагався уникати неприємних сутичок та незрозумілих звинувачень. Весь час почувався «винним без провини» - просто через те, що із Західної України.

Особливо потерпав, коли місцеві дізнавались, що чоловік саме з Волині. А отже, «бандерівець» і «ворог № 1» Хоча, як зізнається, не всі донеччани були такими.

Щойно розпочалась війна, Анатолій Щербюк, не роздумуючи, залишив свою нову домівку.

Певний час проживав у Києві. Хоча, окрім пенсії, отримував ще і грошову допомогу як переселенець, коштів все одно не вистачало на прожиття. Бо до того ж здоров’я почало підводити. Лікування вимагало великих витрат. Тому прийняв рішення повернутись на Волинь.

За словами Анатолія Щербюка, в рідному Торчині купити житло виявилось йому не по кишені». Знайшов таке, що підійшло, в Марковичах, в центрі села. Добратись до райцентру або в Луцьк не важко, бо має авто. Каже, що задоволений. Потихеньку обживається. Вже й пироги пробував пекти у печі, яка у нього в літній кухні. Вдалися. Нині впорядковує яблука, груші – сушить їх на зиму.

Сусіди не часто, але навідуються.

«Або й так – на вулиці, є з ким словом перекинутись», – каже чоловік. Спілкуванням дорожить, бо живе сам. Дружина давно померла.

«Шкода лишень, що трикімнатну квартиру залишив напризволяще. І жити там – на Донеччині, неможливо через ворожі настрої та дорожнечу (хоча на тій території не ведуться бойові дії), і продати житло не можу. Адже документи слід оформляти в самопроголошеній ДНР. А вони тоді автоматично стають «фальшивими» як і ця не визнана ніким республіка.

Проте вірю і впевнений в тому, що невдовзі закінчаться біди в Україні, все стане на свої місця і ми житимемо в мирі та злагоді, бо давно вже на те заслуговуємо», – оптимістично заявляє новий житель Маркович.