«І виніс на стоячому членові на другий поверх відро з водою». ВОЛИНСЬКІ БУЙДИ

Жив у Берестечку дивак середніх років, мав кінську силу. Дуже хотів слави. Але газети за совєтів усе про передовиків виробництва писали.

У 1991-му покликав його до себе директор Горохівського цукрового заводу, що в селищі Мар’янівка. Просить: «Повісь на димовій трубі синьо-жовтий прапор – мішок цукру дам».

Погодився. Дев’ять «Отче нашів» прочитав, поки виліз. А у верхньому ряду труби – цегла майже без розчину, зачепив рукою одну – полетіла вниз.

Все ж з Божою поміччю прапор повісив.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х у пресі все помінялося. Героями публікацій часто ставали люди-магніти, йоги, екстрасенси, люди, що творили всякі чудасії.

А шлунок у дядька був залізобетонний. Прочитав він якось у газеті, що на Заході чоловік розпиляв на дрібні шматки і з’їв алюмінієву ложку. Вирішив і собі спробувати. Вдалося.

Зачули про чоловіка кореспонденти першої бульварної газети Волині. Приїхали. Повторив трюк перед ними. І ще кілька інших показав. Публікація про нього закінчувалася словами: «А тоді виніс на другий поверх на стоячому членові відро з водою».

Почали до дядька їздити журналісти столичних журналів і газет. Він їм все розказував і показував. Добився, чого хотів.

Тільки жінка все бурчала: «Не маєш чим зайнятися. Краще б садок викосив (картоплю підгорнув, свиням їсти дав)».

Тоді – не те, що зараз – редакції ще не мали таких бюджетів, щоб платити героям публікацій чи телевізійних шоу. Тому, крім слави, нічого з тих зустрічей не здобув.

Приїхала якось одна молоденька дівчинка, студентка-практикантка з модного столичного журналу. Просить: «Розкажіть і покажіть». А вони саме картоплю вибирали.

То дружина Геракла до неї: «Бери кошика, грабачку, пройди рядок за нього, то він тобі покаже».

Та – в плач. «Пожалійте, – просить. – З Києва тричі пересідала, щоб до вас доїхати. Ледве добралася».

Не помогло. Так і поїхала назад ні з чим. Провалила редакційне завдання.

Може, Бог вберіг від журналістики.

Святослав ЛЕСЮК