«З усмішкою легше йти фронтовою дорогою...» – історія військовослужбовця 14 ОМБр

Війна - не місце для позитиву, - скажете ви. Але навіть на передовій є люди, які своїми жартами та підбадьорюванням несуть в цей світ частину доброти та любові. Прикладом відважного воїна і в той же час гуморного чоловіка є 21-річний волинянин Павло Дудюк.

Про нього розповідає прес-служба 14 окремої механізованої бригади у Фейсбуці.

- О, знову ви… І знову до нас? Скучили? – Павло, як завжди, гуморний і балакучий, в черговий раз зустрічає на позиціях, що на самому передньому краї, вже знайомих журналістів. – Нє, нє… На цей раз говорити нічого не буду! Ніколи, вкопуємось: самі розумієте - чим глибше, тим безпечніше, та й зима, знаєте, як в тому фільмі, - близько. І «білі ходоки», тобто ворог – он, за тою посадкою. А стіни у нас немає… - Павло сипле жартами, проводячи аналогію між обстановкою на позиції та культовим фільмом «Гра престолів». «Погуморивши» ще з хвилину, і «здавшись» під нашим «моральним тиском», іде під приціл відеокамер…

Поки йдемо, з рації лунає голос командира підрозділу:

- …Розклади людей по периметру, нехай прикривають – у нас гості!

- Тільки спинами до бійниці не повертайтесь. І станьте так, щоб вас було якомога менше видно, - це вже, привівши нас на спостережник, де телевізійники планують записувати інтерв’ю, командує сам Павло.

– Ну, що вам розповісти? – продовжує побратим, коли всі розмістилися і все налаштували. – Ситуацію в нас, гм… традиційна – воюємо: обстріли вночі, обстріли вдень. Ворог нахабний, методів і озброєння не вибирає, тож нудно в нас не буває. А вечорами і того веселіше, - противник влаштовує дискотеку, в прямому сенсі цього слова, до цього, ймовірно, неаябик «розігрівшись» горілкою – музику і п’яну лайку чутно дуже добре. Та нічого, потроху збиваємо з тих вилупків «пиху» і допомагаємо протверезіти… - розмова переривається характерним звуком «приходу» десь зовсім близько.

-… Судячи зі звуку, 82-ка. На цей раз не до нас. Але «лягла» недалеко, думаю, б’ють по сусідніх позиціях, - спокійно пояснює Павло, відповідаючи не німе запитання в очах журналістів. – Буквально днями і нам прилетіли такі «подарунки» – он вирви. Але ви їх не знімете, туди в жодному разі не можна виходити - ворожий снайпер працює постійно. – За кільканадцять хвилин інтерв’ю завершується, журналісти задоволені, Павло, як завжди, усміхнений. Не втримуюсь від заслуженої похвали.

- Паша, ти красунчик!

- О, мене «підвищили»: минулого разу був просто молодець, тепер - красунчик… І як тут не усміхнутися? Як по-доброму не заздрити? Молодості, життєвому запалу і оптимізму побратима…

Волинянину Павлу Дудюку лише 21. Із них два «крайніх» роки побратим - на фронті. Каже, з дитинства марив армією, і в 2016, коли закінчив навчання, вирішив – пора. Не зупинило Павла навіть те, що його рідний брат, Віктор, у 2014, захищаючи Луганський аеропорт, отримав серйозне поранення, наслідки якого відчуває й досі.

-За станом здоров’я брат служити вже не може. Однак у нього все добре – трохи більше місяця тому він одружився. Шкода, мені на весіллі погуляти не вдалося, - розповідає Павло, «причепурюючи» свою «дашку», - тут я був потрібніший.

На фронт Павло потрапив, коли йому не було ще й 20. Каже, батьки були шоковані його рішенням йти служити, переживали через те, що дуже молодий. Та зараз надзвичайно пишаються сином і з нетерпінням чекають його повернення додому. Сам же побратим має твердий намір повернутися з перемогою, і планує не просто продовжувати службу, а будувати військову кар’єру, - як велять хлопцю здорові амбіції і необхідний кожному солдату прагматизм.

- За освітою я радіо- та електромеханік. Тож у вільну хвилину охоче «длубаюся» з рацією чи навушниками, якщо «барахлять». Та й взагалі, цивільний фах у мене на сьогоднішній день досить затребуваний. Але не на нього роблю ставку, скоріш за все, буду продовжувати службу, - ділиться Павло. - Бачте, вже не уявляю для себе іншого колективу. Тут, на фронті, кожен такий, який він є, без маски… Кожен готовий поділитися з тобою останнім, а якщо у когось проблеми, нехай навіть особисті, то це проблеми всього підрозділу - знову ж таки, кожен – психолог для побратима…

А ще, знаєте, дивують хлопці, які звільнившись із ЗСУ, їдуть за кордон на заробітки. Невже я воюю тут за свободу та незалежність свого народу і своєї країни для того, щоб потім їхати наймитувати десь по світах? Не хочеш служити, шукай цивільну роботу, але в Україні –при бажанні, якщо голова на плечах і руки ростуть із потрібного місця, і вдома можна гідно заробляти. Що ж до мене, то я свій вибір зробив – служитиму, і поки є потреба, воюватиму. Робитиму те, що вмію, і… люблю те, що роблю.

За гуморною і непосидючою натурою нашого Павла, попри його молодий вік, ховається глибоке розуміння того, як насправді слід сприймати життя, війну і тих, хто з тобою в одному окопі. «Оптимістичний реаліст» - сам себе називає Павло, і додає: посміхатися і жартувати хочеться далеко не завжди, але з усмішкою легше йти фронтовою дорогою… Особливо, коли тобі лише 21. А ще Павло завжди дотримує обіцянки, тому хай там як, а чекаємо запрошення на весілля! Відмовок та виправдань та приймемо, бо наші хлопці слів на вітер не кидають, а чинять завжди – по совісті… Бо ж ми з 14-ї, і ми – піхота!