Журналістка з Луцька поділилася спогадами про дитяче колядування

Журналістка Анастасія Клімчук поділилася спогадами, як колядувала в 6-8 років у селі Білин Ковельського району, де мешкає її бабуся – збирачка фольклору Західного Полісся та Волині, виконавиця автентичних пісень, лауреат Волинської обласної мистецької премії імені Миколи Куделі Тетяна Відник.

Про колядування у ватазі дітлахів, де вона була наймолодшою, Анастасія Клімчук написала на своїй сторінці у «Фейсбуці».

«Різдво дивовижне. Особливо, коли ти в селі і тобі 6-8 років. Звечора ти готуєш всю «бойову» екіпіровочку: шубу октябрьонка, бабину кусючу хустку, троє пар носків під чоботи, а вже 7-го зі сходом сонця – на вулицю!» – пише журналістка, яка сьогодні живе і працює в Києві.

«Сусіди в хаті ше не повмивалися, як ти знадвору пищиш: «Ой, сивааая та і зозуленькааа. Щедрий вечір, добрий вечір!..» Не зупиняєшся співати навіть щоб спитати, чи можна заколядувати, а просто заходиш. Бо ж в пісні 9 куплетів, а хат в селі, кагби, тож немало», – розповідає Анастасія Клімчук.

Діти, як правило, чотири куплети «проковтують», ще три забувають, а потім, як пише журналістка, «раз-два привітав... і стоїш, палиш, поки щось дадуть».

Реакцію господаря на такий спів Анастасія описує так: «Дідо в хаті розвертається і тихо: «от жежж... понатоптували тута...», – та все ж простягає щось у жменю. Не дивлячись, що там, вибігаєш. Вже на вулиці починається дільожка: що в кого. Гроші – в касу (потім найменшому віддадуть всі білі монети, а решту поділять між собою старшаки), а солодке – з'їсти! Звісно, якщо це не яблука (вони й так є вдома у всіх)».

Після цього починається «обхід вулиці», під час якого дитина почувається ніби дитячим черговим лікарем.

«Тільки лікар заходить не в кожну хату, а ти – в кожну, – пише лучанка. – В цій суматосі важливо бути оперативним, щоб решта колядників тебе не випередила і не позабирала всі дрібні гроші».

Найцікавіше дітям колядувати в хаті митника.

«А ще важливо когось лишити в черзі до хати таможніка, бо туди стоїть людей 30, які хочуть отримати не просто гроші за коляду, а ще й пряніки. За-па-ко-ва-ні. Кожному окремо!!!» – згадує Анастасія Клімчук.

Найменшим дітлахам у ватазі завжди найменше й перепадало. Ситуацію рятували родичі.

«Додому повертаєшся ввечері. Знесилений, холодний, мокрий (бо ж «на дорожку» ще треба було з’їхати з горки декілька разів). А вдома батьки і бабуся питають: до родичів заходив? І ти згадуєш, що нє... А потім з’ясовується, що в тебе в кишенях одні білі монети (ну а що ти хотів, якщо в гурті найменший ти?!). І тоді стає дуже сумно, в грудях з’являється комочок, що піднімається все вище. Ще трішки, і очі-озерця видадуть весь розпач, але бабуся рятує ситуейшен: «Настя, ти ж нам ше не колядувала!» – пише журналістка.

Справжня радість від Різдва для дитини в селі приходить пізніше.

«Ой сиииваая та й зозуленькаа», – звучить вже без ентузіазму, крізь соплі та гикавку. Але саме це виконання оцінюють найкраще! Тобі дають паперові гроші (три-чотири купюри!) А ще стягують з тіла мокру шубу, а в руки простягають тепле какао. І ти відчуваєш всередині таку радість, яка буває тільки раз у рік – на Різдво», – ділиться спогадами лучанка.