Українки часто сплять з італійцями за їжу, – волинянка про заробітчанство

В Україні виїзд жінок за кордон став масовим явищем. Заробітчанами загалом стають жінки молодого або середнього віку. Саме на їхню працю, переважно як наймичок, є попит у європейських країнах.

Про це йдеться на сторінках газети Волинські Новини від 2 травня, – передає ІА "Волинські новини".

30-річна волинянка Тетяна Кравець поїхала на заробітки в Італію разом із чоловіком та маленьким сином кілька років тому. Нестача грошей змусила жінку кинути рідну землю та їхати в світ. Свекруха Тетяни працювала в цій країні уже понад 20 років. Тож пообіцяла, що допоможе молодій сім’ї з житлом та роботою.

«Тоді якраз почалася АТО. Мама чоловіка дуже переживала, аби його не забрали на війну, – розповідає Тетяна. – Тому вирішили поїхати туди на рік. Спочатку все було ніби нормально. Однак згодом ми з чоловіком розійшлися. І так не жили як одна душа, а в Італії стали сваритися ще більше. Повернулася в Україну. Але мені вдалося отримати документи на проживання в Італії ще на два роки».

Тетяна добре розуміла, що з чоловіком уже не помириться. Після багатьох років життя у місті повертатися в село жінка була неготова. А орендувати в Україні квартиру та виховувати самій дитину було нереально. Вона мала трохи грошей, цього вистачало лише на перший час, але було недостатньо, щоб влаштувати собі нове життя.

«Тому вирішила, що повернуся в Італію, щоб заробити грошей на квартиру в Україні. Адже з українськими зарплатами і з малою дитиною на руках годі заробити на житло. Не хотілося зводити кінці з кінцями. Як кожна мама, прагнула для сина кращого життя. Тож погодилася працювати на городі в Італії. Звісно, це не найкраща робота, – зізнається вона. – Але в нас і того не матимеш за таку працю. Обробляла то полуниці, то помідори. Це пекельно. Сонце смажить безбожно. Сховатися немає куди. Відпочити теж не можеш, адже за тобою постійно стежить патрон».

Жінка мала в Італії знайому українку. Вона допомогла їй знайти роботу неподалік від Салерно. Майже рік Тетяна жила у її квартирі, адже та була в Україні.

«Забрала сина з собою. З маленькою дитиною не могла когось доглядати чи прибирати будинки італійців, хоч за це більше платять і то легша робота, ніж на полі, – каже вона. – Однак тоді весь час треба було б бути у будинку свого господаря. А на полі – працювати тільки сім годин на день. Якщо державні вихідні, то шість. Працювала з п’ятої ранку, а о 14:00 вже була вдома. Ідеальний графік для мами з малюком. Добре, що вдалося знайти для малого няньку, вона була з дитиною на час моєї відсутності. Платила їй по €10 на день».

За роботу на полі Тетяна спочатку отримувала €28 на день, потім – майже 40. На ці гроші орендувала двокімнатну квартиру, купувала їжу, одяг для себе та дитини. Вдавалося ще щось відкладати.

«Коли малому виповнилося три роки, віддала його в державний дитсадок. Спочатку платила за його перебування там €65 на місяць. Але коли мала усі потрібні документи, де було вказано, що у мене мінімальні доходи, то тоді не платила за цей навчальний заклад ні копійки. Суттєва економія».

«Спочатку соціальні служби нас постійно перевіряли. Коли приходять вперше, можна, щоб контракту на роботу не було. А вже коли вдруге – має бути обов’язково. Тоді вже кличуть у міську раду, питають, як адаптувалися. З нами говорили лише італійською. Я вже з чоловіком не жила. Але він також працював в Італії, ми прикинулися, що досі живемо разом. Аби уникнути зайвих проблем. Соцпрацівники питали нас, де проводимо час та де працюємо, чи маємо знайомих, що син робить, чи має друзів та чи подобається йому в садочку. Розпитували, скільки заробляємо. А вже через кілька місяців соціальні працівники прийшли до нас додому, аби переконатися, чи хороші у нас умови для дитини».

Жінка каже, що у квартирі заробітчан з дітьми в малюка має бути окрема кімната. Оглядають одяг та іграшки. Можуть і в холодильник заглянути. З дитиною також розмовляють. Після цього соціальні служби передають справу в суд, де це все переглядає суддя. А тоді вже надають документи.

Тетяна розповідає, що в Італії важко і морально, і фізично. На полі за €36 на день італійці витискають з робітників усе на повну. Не всі витримують. Працівники і плачуть, і сваряться, і кидають таку роботу.

«На перерву дають лише 10 хвилин. За цей час маєш і поїсти, і в туалет сходити. А хто курить, то ще й покурити, – розповідає жінка. – Перші дні я ніяк не могла звикнути. Жінки, які там працюють уже багато років, навчилися дуже швидко їсти. Вони за п’ять хвилин з’їдають величезне паніно, ідуть в туалет і ще мають час на перекур. До речі, там жінки дуже багато курять. Зі ста італійок, які працюють на полі, може, п’ять не курить. Перші півроку я навіть бутербродів не брала, їла тільки зернистий сир чи яблуко. Не могла за 10 хвилин з’їсти те паніно. Я ним просто давилася. А зараз уже звикла. Адаптувалася. Їм так швидко, як і італійки».

Молоді італійки на такій роботі майже не працюють. Трудяться переважно старші жінки. Тетяна каже, що на полі дуже тяжко працювати. Спека. +35°C. На вулиці повітря бракує, в теплиці взагалі можна задихнутися. А перебувати в ній треба майже цілий день.

«Найгірше працювати в теплиці з помідорами, де висока вологість. З мене просто тік піт, – каже вона. – За день треба добряче натягатися ящиків з овочами. Працювали, як коні. Але людина до всього звикає. Перший рік було дуже важко. Через день приходила додому і плакала. Хотіла кинути. А потім втягнулася. Підкачалася. Тепер навіть у зал не треба ходити», – жартує вона.

Пасинкувати помідори – справа не з простих. Це все треба робити дуже обережно, щоб не поламати рослини. Від спеки вони й так падають. За працівниками постійно наглядають. Можуть оштрафувати чи взагалі звільнити.

«Збирати помідори не дуже важко, – каже вона. – Звісно, то не байдики бити, але працювати можна. А от зачищати поле після урожаю тяжко. Постійно працюєш в теплиці, дихати важко, бо все оброблено хімічними препаратами. В одній теплиці працюємо, а в іншій уже кроплять хімікатами. Іноді, як повіє вітер, то можна задихнутися від самого запаху. Жодних тобі респіраторів. Нічого не видають. Якось дали пов’язки, але в них ще гірше. Піт аж у рот затікає. Це жахливо незручно. Я ніколи не фарбувалася на таку роботу. По-перше, нема потреби, бо на городі працюю. А по-друге, на сонці уся косметика розмазується. Усе бадилля заввишки два-два з половиною метри треба виривати з сухої землі. Гнилі помідори, листя, земля – все сиплеться, падає на голову. Ми весь цей непотріб витягували і складали між теплицями. Потім усе це перебивав трактор. Від того, що постійно працює техніка, можна оглухнути. Пекельна робота. Жахливі умови. Коли гнилі помідори обсипалися, нас змушували їх збирати. Тепер для мене нема нічого жахливішого за цю гниль у руках. Смердять, нагріваються на сонці, аж гарячі, а всередині – черв’яки».

Крім італійців та українців, на італійських полях працюють румуни, болгари, поляки та марокканці.

«Атмосфера на цій роботі така, ніби потрапила в тераріум зі зміями, – каже вона. – Жінки одна одну закладають. Роботодавці за людей не вважають. Рідко хороші трапляються. Прийшла працювати – працюй. Нікого не хвилює, чи ти хвора, чи маєш проблеми. Одна румунка була вагітна. Нікого це не цікавило. Для неї не було поблажок. Мусила працювати нарівні з усіма. Ще одна жінка – прооперована, а носила ящики, хоч просила дати їй легшу роботу».

Тетяна розповідає, що марокканці – підлизи. Той, хто придобряється, має легшу роботу. А хто не вміє – робить найважчу.

«Вони привозять в Італію золото й дарують начальству, у Марокко воно не таке дороге. Завдяки цьому їм вдається отримувати легшу роботу, – каже Тетяна. – Це вже заробітчани, не лише українці, навчили італійських роботодавців приймати хабарі. Що більше даєш, то легше тобі працюється. Знущаються. По дві коробки з овочами не можна носити і переставляти, треба по три. Не менше. До кінця дня вже важко ходити, не те, що носити. Нікого не цікавить, що носити важкі ящики – чоловіча робота. Вона не для жінок. Хоч зарплата в усіх однакова. Ніхто нікого не тримає. Кожному заміну знайдуть».

Якось патрон Тетяни ні з того ні з сього почав давати їй легшу роботу. Жінка вже втішилася. Наївно думала, що він просто так це робить.

«Дівчата, з якими на полі працювала, відразу це помітили. Кажуть: «Дивись, бо добром це не закінчиться. Патрону років 70. Будь готова, що він буде до тебе залицятися, молоденькі йому до вподоби», – розповідає вона і зізнається, що її це відверто шокувало, адже йдеться про різницю у віці в 40 років. – Але по ньому і не скажеш. Не спрацьований, стежив за собою. Одного дня після роботи запропонував підвезти мене додому, дав свій номер телефону, сказав, що зможе підвозити щоразу. А пізніше став кликати мене в ресторан. Мовляв, нічого не буде, повечеряємо та й розійдемося по домівках. Я вже добряче злякалася. Думаю, відмовлюся – то про роботу можна буде забути. Ну, і погодитися не було як. Він був мені огидним. На секс з ним я ніколи не погодилася б. Хай скільки грошей мені пропонував би. Це для мене табу. Якось обережно сказала, що не можу пристати на його пропозицію, що він гарний чоловік, але одружений, а для мене це неприйнятно. Слава Богу, він мене правильно зрозумів і все обійшлося».

Тетяна каже, що найбільш доступні в Італії – румунки. Вони готові спати з ким завгодно. Аби добре платили. Українки, на жаль, теж не відстають. В Італії вони використовують усі шанси, аби більше грошей додому привезти. Не гребують і таким промислом. Хай як це прикро звучить, але часто українки сплять з італійцями за їжу. Дешеві жінки – за піцу, дорожчі – за морепродукти.

«Така сувора реальність. Їх і повіями не назвеш, і чесними також, – каже вона. – Це принизливо і огидно. Звісно, не всі такі. Але саме через таких жінок італійці дивляться на усіх нас, українок, як на ласий та доступний шматок м’яса. Деякі ставляться до нас як до повій. Чоловікові невтямки, що ти його не хочеш, бо йому 70 років і він міг бути тобі не те, що батьком – дідом. Мене вернуло тільки від думки про те, що старий патрон має намір домогтися мого тіла».

Тетяна зізнається: коли їхала в Італію, то навіть не здогадувалася, що на неї чекає. Італійки не соромляться курити і не ховаються.

«З часом і ти здаєшся, починаєш і собі курити, – розповідає Тетяна. – Хоч до цього вважала таке заняття просто огидним. Але... Сигарета за сигаретою. А там і ціла пачка. Так втомишся за день, що вже просто мрієш присісти, закурити і розслабитися. Такий самообман, ніби нерви заспокоюєш. Насправді повільно себе вбиваєш. Ще й смердиш, як помийне відро. Але незважаючи на це, все одно куриш. Хоч в Україні я не курю зовсім. Навіть не тягне. Куріння – не від доброго життя».

Крім цигарок, багато італійців курять травку. Молодь робить це просто в кафе та барах. У цій країні це легалізовано.

«Якщо ти не під кайфом, то тебе вважають ненормальним, – каже вона. – Тому я хочу якнайшвидше заробити на квартиру і забрати звідти свою дитину. Син росте. Хто знає, що спаде йому на думку, коли буде підлітком. Страшно й подумати».

Нині Тетяна – в Україні. Приїхала відвідати рідних. І хоч на заробітках в Італії жінці працювати важко та виснажливо, залишитися на батьківщині вона наразі не може собі дозволити.

«Після заробітків у мене вісім банок дорогих парфумів, – каже вона. – В Україні мала б одні, і то дешеві. Як подивилася, які тут ціни – жахнулася. Там ми з сином щотижня їмо червону рибу й інші смаколики. Тут собі такого не дозволили б. Хоч я там мучуся, але так моя дитина має краще життя. Це мій вибір. На жаль, у світі все не так, як нам хочеться. Іноді доводиться іти на жертви, – провадить Тетяна. – І хай як мені тут важко, але в Італії все-таки жити комфортно, тут гарний клімат, якісніші продукти. Та й ставлення людей одне до одного якесь доброзичливіше. В Італії я можу зайти у старому одязі, без макіяжу в будь-який брендовий магазин – і продавці зустрінуть мене привітно, з усмішкою, вони не оцінюють за зовнішнім виглядом, жодної зверхності. Все-таки мені здається, це залежить від рівня життя. В Україні чимало людей змушені виживати, тому й злості більше, це закономірно. І все ж колись я мрію повернутися на батьківщину, мені хочеться жити саме тут, бо тут мій дім і моє серце. Вірю, що моя доля – щасливо жити в Україні».