«Поруч із дружиною він слухав пісню про маму і плакав», – лучанка про тата-героя

Я ніколи не бачила, як мій тато плаче. Які б складні, здавалося б, безнадійні ситуації не були, йому завжди вдавалося тримати себе в руках і контролювати емоції.

Взагалі, у мене слово «тато» асоціювалося з мужністю, силою, витримкою, та аж ніяк не з сентиментальністю.

Я ніколи не бачила, як мій тато плаче. Ніколи, лише один раз, на родинному святі. Пам'ятаю все до найменшої дрібниці. Так, наче це було вчора. Ми з класом співали пісню (досить банальну) про маму. Тоді це й сталося.

Мій тато приїхав у відпустку на 2 тижні після 3-місячного перебування в АТО.

Схудлий на 15 кілограмів, з напівпосивілою головою, але з неймовірно ясним поглядом, у військовій формі. Поруч із дружиною він слухав пісню про маму і плакав. Зайвим буде казати, що я плакала теж.

Мій тато, моя найбільша підтримка, мій герой.

Володимир Всеволодович Давидчук був призваний повісткою військкомату і служив у 14-й Волинській механізованій бригаді у 2015 році. 9 місяців з 12 перебував у Миколаївській області.

Гарна легенда, чи не так? Саме такими вигадками ситилась вся наша родина по телефонних розмовах майже 6 місяців з 9-ти. Хочете почути правду?

Володимир Всеволодович Давидчук добровольцем йшов на службу в ЗСУ ще у 2014 році після подій на Майдані. До служби був призваний в 2015році, служив у 14-й Волинській механізованій бригаді. 9 місяців з 12 перебував у найгарячіших точках Сходу, зокрема, поблизу Мар’їнки.

І ще невеличке доповнення: у листопаді 2015 року сину Володимира Всеволодовича – Данилу Давидчуку виповнилося 7 місяців.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Гарт» загартовує та навчає. На Волині закінчився Міжнародний форум юних журналістів. ФОТО

З дитинства мене виховували в патріотичному дусі. Повірте, хто такий Степан Бандера та Роман Шухевич я знала ще в 7-річному віці. Та це все я завжди сприймала, як казки, історії про героїв, які давно не просто померли, але й виродились.

Історіями про сміливих козаків та бравих повстанців УПА оповите все моє дитинство. Та хіба я могла собі тоді уявити ,що такий же повстанець мене вкладає спати, готує сніданки та водить до школи? Ні. Це були казкові лицарі, а мій тато такий реальний.

Що ж, тепер мені 16. Я сміливо та впевнено можу сказати: «Я горда, що виховуюсь в сім'ї націоналістів. Я люблю свою країну, а ще більше я пишаюся її героями. Я пишаюсь своїм татом».

Я ніколи не бачила, як мій тато плаче. Єдиний раз, який дав мені усвідомлення того що я виховуюсь та росту у сім'ї лицаря – мужнього, сміливого та люблячого.

Олександра ДАВИДЧУК, учениця Луцької гімназії №14 імені Василя Сухомлинського, учасниця І Міжнародного форуму юних журналістів