У день похорону волинського бійця його дружина народжувала

28 червня минуло рівно 5 років з моменту загибелі командира бойової машини, командира відділення, старшого солдата – волинянина Ігоря Романовича Упорова. Чоловік загинув, коли його дружина була на 9 місяці вагітності. Ігоря везли на кладовище, а дружину – в пологовий.

Про це йдеться на сторінках газети Вісник.

Ігор Упоров служив у 128-й гірсько-піхотній бригаді. Народився 30 серпня 1984 року у селі Залужне Локачинського району. Був поранений 28 червня 2014 року під час мінометного обстрілу біля села Макарове Луганської області. Помер від втрати крові у вертольоті під час транспортування до шпиталю. Це сталося під час оголошення так званого першого перемир'я, за кілька днів до народження його другої донечки. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня.

Надія Упорова – дружина загиблого бійця – розповіла, що повістку чоловікові принесли 7 квітня 2014 року – на Благовіщення. Тоді вона була вагітна другою дитиною. Жили у Володимир–Волинську. «Можливо, не підеш?» – запитала його тоді. Але він був непохитний. Війна не була для Ігоря чимось невідомим, бо він свого часу проходив службу у складі миротворчого контингенту в Косовому.

У день своєї загибелі Ігор вислав дружині своє фото. «Який ти тут гарний!» – сказала вона йому. Це було їхнє останнє спілкування.

Того дня Надія весь день плакала і слухала сумні пісні. Сама не розуміла, чому. А перед тим їй наснився сон, що йде на похорон і несе дві квітки.

"Як досі пам’ятаю день, коли мені повідомили, що Ігоря вже немає. Це було 29 червня. Тоді така гарна погода була, моя донечка бігала і гралася на подвір'ї. Прийшли військком і дві мої куми. Я побачила, що дівчата дуже заплакані. Тоді я все зрозуміла і сказала: «Ні, це не мій Ігор. Цього не може бути!» В цей момент до мене підбігла донечка, міцно обійняла, я стиснула зуби – і ні слова, аби не травмувати дитини", – ділилася спогадами Надія.


Як виявилося, під час бою під бронежилет Ігоря влетіла куля. У нього почалася внутрішня кровотеча. Він помер у вертольоті дорогою до лікарні.

Тіло Ігоря привезли через кілька днів – уночі. Приїхала його мама з Луцька, і рідна сестра – з Німеччини. Посходилися люди. Надія до останнього вірила, що, можливо, це помилка, і її Ігор не помер.

Коли тіло занесли до хати, вона сиділа в іншій кімнаті, разом з друзями, які її підтримували. Почувши голосний крик мами Ігоря, зрозуміла: ніякої помилки нема. Потім підійшла і сама до домовини.

В голові бриніло одне – аби лиш не зірватися і не впасти в істерику. Всю ніч так біля нього і просиділа. А коли на другий день знесилено відключилася, у сні прийшов коханий, погладив її вагітний животик і сказав: «Відпочинь, моя люба, тобі ще стільки потрібно витерпіти». Як стане зрозуміло згодом, сон був віщий, адже в той день Надії довелося не лише пережити похорон чоловіка, а й витерпіти важкі пологи.

Одного дня Ігор зателефонував дружині й сказав, що вже придумав ім’я для другої донечки – Віолетта. «Яке гарне ім’я», – відповіла Надія коханому. Так і назвала дівчинку.

У день, коли мали ховати Ігоря, дитина дуже «билась» всередині. Надія попрощалася з коханим у церкві, і поїхала в лікарню. Фактично, Ігоря повезли ховати на кладовище, а її – в лікарню народжувати. Пологи були важкими. Дитина з’явилася на світ близько першої години ночі. Усю ніч Надія проплакала. Усю ніч ішов дощ.

Юлії скоро виповниться 10 років, Віолетті – 5. Дівчатка знають, що їхній тато захищав їх на війні, але він загинув і тепер став зірочкою на небі.