96-річний волинянин має 53 внуків, чудову пам’ять і рубає дрова

У Підбороччі Камінь-Каширського району діда Ваврося знають усі. Бо в рідному селі він стільки хат збудував та вікон і дверей вистругав – і не порахувати.

Треба згадати щось з минувшини, як кого по-вуличному звали, де чия хата стояла в Підбороччі чи сусідньому Черчі, – теж до Токарчука. Бо дід і в 96 років таку пам’ять має, що молоді можуть позаздрити. І досі ділить-множить «в умі». Така собі ходяча сільська енциклопедія, пише Вісник.К

До цього року читав без окулярів

Зустрічає Амбросій Павлович нас на ґанку своєї хатини, яку збудував шістдесят літ тому. Він дуже радий несподіваним гостям і щиро запрошує до теплої кімнатки з напаленою грубкою. На веранді на столику помічаю розгорнуту Біблію, окуляри й пахучі червоні яблука.

– Усе життя читаю Святе Письмо. Ще в цьому році не брав окулярів навіть на дрібненькі букви. А тепер ось довелося. Я вам геть усе розкажу, все пам’ятаю. І що за Польщі тут було, і за совєтув. Жили в Черчі на хуторах, а вже посля войни совєт став сюда зганяти. Так оселився тут зи своєю Анною, – дід Ваврось на мить замовкає. – Вже 24 роки, як жінки моєї немає… А поженилися гет молоденькими у 1942 роци. Тоді німець крепко усіх у Германію забирав. Мені й сестрі теж прийшла бумага їхати. От батько й каже: «Женися, бо й тебе заберуть». Як женитися? Пішов до Ганни, жила вона на хуторі за кілометр од нас: «Підеш за мене?» А вона каже: «Піду». Так і поженилися у 18 літ.

А вже у 44-му Амбросія в армію забрали. Був поранений. Осколком порвало ногу і пах. У госпіталі якраз шукали грамотних серед пацієнтів, щоб направити на курси сан­інструкторів. А поліщук мав шість класів польської школи, тож і потрапив на це навчання. А вже за три місяці війна скінчилася. Конспекти ж, які старанно писав на медичних курсах, через трохи згодилися доньці, яка вступила у медучилище.

Молиться за 53 внуків, правнуків і чотирьох праправнуків

Коли померла дружина, дід Ваврось зібрав дітей (а їх у нього шестеро) і сказав: «Беріте, дітки, землю, корови, свині – хазяюйте». А сам зайнявся будівництвом церкви. Ще в радянські часи, коли в довколишніх селах не було жодного діючого храму, він 15 років виїздив у Малу Глушу на Любешівщину. Був там касиром і помічником старости. Коли є дорога, то ровером, а доводилося і пішки по дев’ять кілометрів ходити. Потім у сусідньому Черчі працював на будові храму. А після смерті дружини взявся за церкву у рідному селі. Об’їздив різні кабінети, навіть до колишнього губернатора Бориса Клімчука добився і згадує його добрим словом.

– Звозив я все начиння церковне до своєї хати, тут у мене цілий склад був. Гроші по селах збирали на церкву. Як висиплють їх мені на стіл! І я не розтратив ні копійки! А церкву бачили нашу? Красуня. Прислужую там досі. Не відпускають, – всміхається Амбросій Павлович.

Щонеділі й кожного свята зранечку прошкує він до сільської церкви з ключами, щоб відчинити храм Божий, заправити лампадки, підготувати все до служби. І так уже двадцять три роки. Дає лад собі. Воду носить, дрова рубає, косить. І дякує Богові за все. А ще молиться за своїх 53 внуків, правнуків і чотирьох праправнуків…
Ніна РОМАНЮК