ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. Його відспівував той самий священник, який хрестив. ФОТО

Лучани завжди будуть пам’ятати і вшановувати загиблих під Волновахою. 17 розстріляних із мінометів на світанку 22 травня 2014 року молодих волинських військових (найстаршому із яких було – 36, наймолодшому – 21), тільки мобілізованих, на чиїх руках ще не було ні краплі ворожої крові.

На світанку проросійські бойовики з різних видів важкого озброєння розстріляли блокпост волинських військових поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Невідомі під’їхали на інкасаторських машинах і почали несподіваний масований обстріл із вогнепальної зброї, зокрема з кулеметів, мінометів, РПГ, ПЗРК. У результаті – 17 загиблих бійців 51-ї окремої механізованої бригади. Перші жертви неоголошеної війни на території України, серед яких і четверо лучан.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Після загибелі наших дітей ми відчуваємо все по-іншому», – родичі полеглих в АТО волинян

Мати Володимира Прокопчука Валентина Миколаївна розповідає, що її син не загинув одразу після нападу на блокпост, його доправили до Волноваської лікарні з кульовим пораненням у голову та ушкодженням головного мозку.



КОМАНДА ПОДАРУВАЛА ЙОМУ ТЕЛЕВІЗОР, ЯКИЙ ОТРИМАЛА ЗА ПЕРЕМОГУ

Водія-механіка 51-ї Володимир-Волинської окремої механізованої бригади Володимира Прокопчука мобілізували до лав Збройних сил України з початком російської збройної агресії 9 квітня 2014 року.

Завжди спокійний, відповідальний, наполегливий працівник, слухняний син, люблячий старший брат. Володя народився в простій луцькій родині: сім’я винаймала половину хатини, а коли хлопчику виповнилося 4 роки, переїхали в гуртожиток №2 на бульварі Дружби народів.

Разом із батьками та молодшим на дев’ять років братом вони проживали в невеличкій кімнатці, розміром три на чотири метри та з кухнею, яку ділили на п’ять сімей. Там і виріс Володимир Прокопчук.

Закінчив школу №20. Протягом усього часу навчання завжди мав зразкову поведінку, був дуже старанним учнем. Займався футболом, грав у клубі за місцем проживання «Стріла», а також ходив на секцію, яку вів тренер Михайло Мельник. Мав багато дипломів, грамот за перемоги у змаганнях.

Одного разу луцькій команді довелося виступати у Генічеську Херсонської області. Там під час гри Володимир серйозно травмував ногу, але команда виграла. Як виявилося, він зламав дві кістки, в Луцьку йому зробили серйозну операцію. Тоді хлопці та тренер подарували йому телевізор, яким нагородили команду за перемогу.

У 2010-му Володя закінчив Луцький педагогічний коледж за спеціальністю «Педагогіка і методика середньої освіти. Фізична культура». А за рік до випуску пройшов курси водіїв. У тому ж 2010-му його призвали до армії. Служив у Чернігівській області. Мама Володимира Прокопчука пригадує, що на присягу до сина приїхали аж 18 їхніх родичів.

Під час служби зарекомендував себе з позитивного боку, йому дали дуже добру характеристику, можливо, це і стало причиною, що його мобілізували одним із перших. Повернувшись з армії, працював автослюсарем. У вільний від роботи час знову почав грати у футбол, його запросили в команду «Магніт» села Буяни Луцького району.



«Я ВІДСЛУЖУ І БУДУ МАТИ ГОНОР СПРАВЖНЬОГО МУЖЧИНИ»

Наприкінці 2013 року Володимир зробив закордонний паспорт, мріяв стати далекобійником, як його батько. Мав кохану дівчину, і на осінь у родині планували весілля. Та не судилося. 9 квітня Володимиру Прокопчуку вручили повістку та сказали зранку наступного дня прибути до військкомату.

Валентина Миколаївна, ніби щось відчуваючи, дуже не хотіла його відпускати. Вона розповідає: «Володя ж зреагував категорично, навіть нагримав на мене: «Я не мамин синочок, патріот, і не можу бути таким безвідповідальним. От побачиш: відслужу й буду мати гонор справжнього мужчини. І не намагайся мені завадити. А якщо всі так будуть думати, як ти, то хто піде служити?»

Далі – Рівненський полігон, і ні слова про подальші дії від військового керівництва, але за день до відправлення на Схід їх відпустили додому до рідних на один день. А після цього повезли на Донеччину.

Там не дуже привітно зустріли волинських військових, та ніхто ж не чекав великої біди. А вона прийшла рівно через місяць на світанку 22 травня. Саме в той день вся Україна пережила не менший шок, ніж розстріл Небесної сотні на Майдані Незалежності в Києві.

На світанку проросійські бойовики з різних видів важкого озброєння розстріляли блокпост волинських військових поблизу смт Ольгинка Волноваського району. Мама Володимира Прокопчука розповідає, що, з Волноваської лікарні, куди доставили її важкопораненого сина, їм по телефону сказали, що Володі робитимуть операцію.

Тодішній начальник Володимира Петро Миколайович Лащук, у якого він пропрацював менш як півроку, навіть хотів поїхати та забрати хлопця на лікування додому в Луцьк. Проте коли зателефонували до Волновахи вдруге, з того кінця дроту почули: «Извините, соболезнуем».



В ОСТАННІ ГОДИНИ ЖИТТЯ ЗГАДУВАВ БАТЬКІВ, БРАТА, КОХАНУ

Уже потім Валентина Миколаївна дізналася, що в останні години свого життя Володя був при свідомості. Згадував батьків, брата, кохану, рідних. Та просив у лікарів його врятувати. Проте о другій годині дня перестало битися серце 23-річного молодого військового Володимира Прокопчука.

Дізнавшись по телефону про його смерть, родина не хотіла в це повірити. Та за кілька днів додому в їхній гуртожиток зі списком загиблих прийшли представники військкомату та міської ради. 27 травня загиблого відспівували у Свято-Іллінському храмі, службу провів той самий священник, який охрестив Володю немовлям.

Провести в останню путь Володимира Прокопчука на Театральний майдан обласного центру прийшли тисячі лучан, лише рідних було понад півтисячі людей. Під звуки гармат його поховали на Алеї почесних поховань міського кладовища, що біля села Гаразджа.

Посмертно його нагородили медаллю «Захиснику Вітчизни» та відзнакою 51-ї ОМБр «За мужність та відвагу».

28 серпня 2015 року за рішенням міського голови Миколи Романюка на фасаді будинку на бульварі Дружби народів, де мешкав загиблий Герой, встановлено меморіальні дошки на честь Володимира Прокопчука та іншого загиблого воїна – Олександра Войчука, який також жив у цьому будинку. Фінансово допоміг Петро Лащук. Такі самі дошки пошани було встановлено на школі №20 та Луцькому педагогічному коледжі.



«ЗА П’ЯТЬ РОКІВ СИН ПРИСНИВСЯ ТІЛЬКИ РАЗ»

«Після розстрілу Героїв Небесної сотні, проходячи повз дошку пам’яті на Театральному майдані, я завжди думала про тих матерів, які втратили ще таких молодих своїх дітей. І навіть не могла уявити, що мене спіткає ця нелегка доля, – із сумом говорить Валентина Миколаївна. – Син завжди вважав, що справжні чоловіки мають пройти армію, щоб у разі чого вміти захистити Батьківщину. Це для нього була справа честі і чоловічого гонору. Адже його батько у складі Радянської армії воював в Афганістані. Вова з самого дитинства був дуже розумною, чуйною дитиною. Я могла з ним маленьким поговорити, як із дорослим. Між мною та сином завжди були добрі близькі стосунки. Я ніколи не мала з ним проблем. Він був товариським, дуже здібним, швидко вчився і в дитинстві завжди дружив із хлопцями, старшими за нього. Ніколи не скаржився, був життєрадісним. Щоправда, коли ми жили в гуртожитку, син завжди мріяв про одну окрему кімнату для нього та брата. Завжди розраховував лише на власні сили і всього в житті добивався сам. Після його смерті за ці п’ять років син приснився мені тільки один раз – на третій день після того, як мені зробили операцію. Я тоді не дуже добре почувалася, а він наснився і сказав так тихенько: «Мамо, я тобі допоможу». А меншому брату Юрі снився частенько, бо в них був дуже міцний зв’язок. Хоч і різниця у віці між ними була дев’ять років, проте вони завжди були разом. Після смерті Вови він дуже подорослішав. Ще коли був живим Володя, я завжди пишалася обома своїми дітьми. І сьогодні мій менший син Юра, випускник Волинського обласного ліцею із посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної сотні, навчається на другому курсі Національного університету «Львівська політехніка», куди самотужки вступив на державну форму навчання».

Тетяна СВЕРЕДА (газета «Луцький замок», №18 від 23 травня 2019 року)
Фото з домашнього альбому Валентини Прокопчук