ІСТОРІЇ ЛУЦЬКИХ ГЕРОЇВ. 20-річний назавжди «Ромаха». ФОТО

Його день народження припадає на 10 серпня 1994 року. Загинув у 2014 році цього самого місяця в так званому Іловайському котлі разом з іншими хлопцями з Волині, з яких сформували 51-шу механізовану бригаду.

Один син у родині простих лучан. Світла дитина, не встиг і закохатися. Про таких кажуть: Господь забрав до себе, бо й із фотографії юнака-випускника ЗОШ №19 художник намалював би легко ангела.

Мама, Тамара Романівна, береже всі світлини з альбому Романа Лучука, наче скарб. Оповісти ж про нього скромній жінці заважає душевний біль.

* * *

– Ми з Луцька, але він часто їздив то до моєї мами у село Вишеньки Рожищенського району, то до дідуся з бабусею по батькові в село Вікторяни Луцького району, – розповідає пані Тамара. – Я працювала на шовковому комбінаті, поки він не розпався. А батько – в Луцькій міській філії ПАТ «Волиньобленерго», і син пішов на роботу теж туди.

Вдався високим, як і чоловік, зростом до 1,88 м. Із дитинства дуже любив рибалити. Так само й дідусь, і батько – затяті рибалки, то це стало і його захопленням. І я з ним теж ходила. Бо як тато не мав часу, а Ромко малий (дев’ять років) і хоче на Стир, то я мусила сидіти поруч. Діставав усе, що клювало: сомів, лящів, щук завважки чотири-шість кілограмів. Мав багатий улов. І ту рибу ми й готували, й односельцям давали. Любив також футбол, сам грав у селі.



Він мав дуже багато друзів і вдома, і в селі, і в школі. Був веселим, товариським. Добре склав ЗНО, і радила я йому: «Давай, Ромо, вступай до вишу десь». А він казав: «Мамо, зараз треба йти в армію, а після неї можна ще краще пройти». Мріяв стати інспектором рибоохорони. Проте мрія не здійснилась…

Удома допомагав у всьому, в селі город та дерева садив, воду носив, траву косив. Із трьох його вишеньок одна потім всохла…

Від мене не приховував нічого, все розповідав. Але й не належав до «домашніх хлопчиків», які сидять тільки вдома і ні з ким не спілкуються. Коли ми сперечались, то завжди опісля в нас так було: «Мамо, вибач» – «Синку, вибач». Ніколи я не чула образ від нього чи грубощів. Роман не казав мені ніколи про якусь «любов» – він же зовсім молодий, ще рано було йому цікавитись дівчатами. Ходив гуляти з друзями, та при тому попереджав, куди йде. Тільки «там» не зізнався, де він є, до останнього дня. Сказав, що у Дніпропетровську. А був в Іловайську…

Після закінчення школи у жовтні 2012 року його забрали в армію (18 років сповнилось у серпні), скерувавши у Новомосковськ. Сильно схуд там. Яка та була армія? Думаєте, їх вчили стріляти? Хлопці там бруківку виливали раз на тиждень. Оце на присягу взяв у руки автомат, тільки й того.



Повернувся додому через рік у листопаді, зиму тут перебув, а у квітні його послали на війну. Тоді йому ще й 20-ти не було. Фактично він попрацював в обленерго лише чотири місяці: тільки влаштувався, а 12 квітня вже його забрали.

Перед тим якийсь хлопчина увечері приніс повістку про мобілізацію. Уранці дзвоню до сина, а він: «Мамо, я вже у Володимирі». Звідти відпустили Романа 1 травня на два дні до Луцька, потім скерували у Рівне, а звідти – просто на Схід. Більше ми з ним не бачилися.

Ми ж навіть не попрощалися як годиться. Звідки знали, що потрапить на війну? Думали – у Рівне їде. Бачу: прийшли до нього четверо-п’ятеро друзів, на вулиці говорять. Рома поцьомав мене і пішов на зупинку. Він і сам не знав. Ще два тижні перебував на Рівненському полігоні, звідти – в зону АТО. Коли передзвонювались, я допитувалась: «Ромо, де ти?» – «Я у Дачному Дніпропетровської області», – відповідав усе. «Ромо, що там за постріли?» — «То ми зброю розвантажуємо». Або: «То ми рибу глушили на річці». – «Ти ж так не терпів браконьєрства?» – «Мамо, тут – війна, всяке буває!» Питала, чи не голодують, то казав, що ні, бо їм допомагають волонтери. І що мають якийсь льох, куди сало сховали. А ще розповідав, що наївся кавунів, адже на Сході вони достигають швидше. Військовий одяг йому видали ще на початку, коли в травні приїхав у Луцьк, то ще я прала ту форму.

Після подій під Волновахою їхній підрозділ відправили на полігон у Херсонську область. Я весь час була на телефоні, проте не ми, а він дзвонив до нас. Пригадую, казав: «Мамо, посади дині», бо дуже їх любив. І я посадила, розповідала, що вже цвітуть, і виросли такі й отакі. «Ромо, вже дині є», – говорила у серпні. «Мамо, вже ти їх сама будеш їсти. Мене не відпускають». Я їх і не їла, так вони й зігнили…

Сподівалась, аби хоч на день народження 10 серпня відпустили. Зідзвонилися, привітали ми його, він у відповідь обіцяв, що повернеться. Рома оповів, що хотіли хлопці випити за його здоров’я, але командир забрав пляшки, але потім віддав, і так вони в окопах святкували.



24 серпня зранку чи то 23-го ввечері ще він говорив із нами. Погано було чути, наче щось тріщало. Потім зв’язок обірвався. Нам переказали, що поранили його друга Сергія Федотова з нашого дому. Сергій подзвонив 26-го числа вночі сусідам і повідомив: «Я поранений. Роми вже нема»…

Мені про це сказали вдень, коли я була на роботі. Почали ми з чоловіком дзвонити; вияснили, що в Дачному на Дніпропетровщині нема того батальйону, тож зрозуміли, що все-таки син в Іловайську.

Поїхали у військкомат, там кажуть: «Тільки-но надійшли списки, він загинув». Наступного дня прийшов комісар, сказав, коли забирати Романа. Згодом його хлопці розповіли, що коли вони виходили з Іловайська під обстрілами, десь о другій годині дня йому влучив в обличчя осколок. Говорили, що він ще піднявся, хотів іти самостійно, але з такою раною далі вже його несли на руках. Ще лежав у якійсь школі біля Іловайська і о другій ночі помер. Якби були лікарі, які б вчасно допомогли, то Романа врятували б. Тяжко це згадувати…

Забирали його із Запоріжжя сестра з племінником. Через три дні поховали одночасно з Юрою Оніщуком на кладовищі в Гаразджі. Хлопці, які служили з Ромою (вони були саперами), щороку 24-25 серпня приходять до нього на могилу, потім разом ми сидимо неподалік у рекреаційному лісовому куточку. Називали сина «Ромаха» – такий мав позивний. То й на могилку приносять ромашки. Оповідали, що він був компанійським, ні з ким не сварився, з усіма здружувався. Казав чоловік, що в конторі «Волиньобленерго» є портрет Роми та ще одного їхнього працівника Миколи Бондарука у «куточку пам’яті».

Нашій сім’ї із підприємства допомагали весь час, наприклад, купити Ромі каску та бронежилет. Так само підтримали міська рада та держава, надаючи пільги, наприклад, безплатний проїзд в автобусі, компенсацію квартплати… Ми з чоловіком надіялись, що єдиний син доглядить нас до старості. А тепер – нема кому. Живеш пам’яттю, щось робиш, мусиш триматися. Я входжу до громадської організації «Надія», через яку ми добиваємось, аби не забували наших дітей. Організовуємо вечори пам’яті, просимо допомоги. Розумію хвилювання матерів, чиї сини зараз на війні, бо не знати, де куля застане солдата, чи ранить, чи залишиться він живим. Їм хочу сказати – моліться, щоби хлопцям Бог дав життя. Ворогові бажаю – хай він пропаде, щоб його не стало назавжди.

Романа Лучука 4 червня 2015 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни відзначено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Записала Ольга ХАРІВ (газета «Луцький замок», №31 від 22 серпня 2019 року)
Фото з домашнього архіву родини Лучуків