«Вийшли з Дебальцевого завдяки іконі», – волинський священник розповів про службу на Сході

Священник з Волині розповів про службу і волонтерство на Донбасі.

Про це пише газета Волинь.

Зі сторічним образом Володимирської Божої Матері Олександр Лановий пройшов не одну гарячу точку на Донбасі. До нього прикладалися з вірою сотні бійців. Священник змінив рясу на камуфляж весною 2014–го, як тільки перші хлопці з Маневиччини відправились на фронт. Та дорога для багатьох стала останньою…

У мирному житті він ще й звичайний учитель сільської школи. Викладає природознавство та християнську етику і возить із фронту в шкільний музей «експонати». Аби діти не на словах вчились патріотизму.

— Коли їдеш дорогою і бачиш, що дерева в ріст людини просто скошені через обстріли, кров холоне, — ​говорить священник. — ​Туди в’їжджаєш і відразу чуєш, як гуркотить, там скрізь стріляють. Але найтяжче мені виїхати з дому: сказати дружині та дітям.

Отця Олександра на Сході знають з початку війни. У його родині він уже в четвертому коліні продовжує священницьку дорогу. Родом із Хмельниччини, служить настоятелем у селі Оконськ. А все почалося з того, що його рідний брат тривалий час перебував у полоні ДНРівців. У пошуках і спробах його визволити Олександр Лановий став волонтером і постійним духовним наставником військовослужбовців.

Я теж з іконою ледь вирвався, поки не замкнулося кільце.

— Коли звільнили Романа, я всю дорогу не зводив з нього очей — ​не міг надивитися, — ​говорить батюшка. — ​Тоді вперше побачив у нього сивину. Хлопці сильні, що тут казати.

Образ Божої Матері, який подарували солдати російської армії місцевій церкві ще в Першу світову, тут справді вважають покровителькою захисників Батьківщини. Не один воїн просив перед цим образом сили, бо отець Олександр возить його з собою.

— Про те, що вийшли з Дебальцевого завдяки нашій іконі, мені дзвонили й казали самі солдати, — ​розповідає священник. — ​Це бійці 42–го кіровоградського батальйону, «Волинь–1», Волинський зведений загін міліції, наша 51–ша бригада. Я теж з іконою ледь вирвався, поки не замкнулося кільце. Бійці потребують молитви. Коли був обстріл, я бачив, як вони міцно стискали в руках хрестики. Найсильніша сповідь тоді, коли людина перед всією церквою може стати і розкаятися в гріху. Не просто пошепки, а голосно перед усіма.

На фронті не люблять пафосу. Про патріотизм тут не говорять, його демонструють прості звичайні хлопці. І такі, як цей священник, озброєні лише молитвою.

— Найрадіснішою для мене подією в цьому році стало те, що звільнили наших моряків, — ​каже Олександр Лановий. — ​Діти повернулися додому. Я зараз у зону АТО їжджу рідше, в основному працюю дистанційно. Разом з маневицькими волонтерами допомагаємо дитячим будинкам, школам–інтернатам. Переключився на дітей, бо ті малята, які залишилися там, ні в чому не винні і їм потрібна підтримка. Щодо окупованих територій… Чи вдасться їх нам повернути? У Бога можливо все. Треба молитись…