Вчитель з Волині долав по 150 кілометрів на велосипеді заради зустрічі з коханою

Біля світязького ліцею, що у Шацькому районі Волині, стоять десятки велосипедів. Ними учні доїжджають з віддалених вулиць та сусідніх сіл.

Та з-поміж них вирізняється ровер учителя фізкультури Тараса Чернякова. Він спортивний – розрахований на довгі та складні дистанції, пише «Вісник».

Свою першу веломандрівку Тарас здійснив, ще навчаючись у Східноєвропейському національному університеті. Тоді познайомився через соціальні мережі з хлопцями з Бреста (Білорусь), і вони запросили волинянина у гості. Узяв український стяг – і помандрував до кордону.

Це був березень 2014-го: у Криму саме починалися сумні події, що передували війні на Сході України.

– Коли я фотографувався з нашим синьо-жовтим прапором у Бресті, до мене підходили люди. Питали, звідки я. Від одних чув, мовляв, молодець. Інші ж казали: «Сховай, бо додому не вернешся». А коли вже їхав від друзів, бачив, як до кордону білоруси почали стягувати військову техніку, – згадує молодий вчитель.

Та поїздка запам’яталася ще й тим, що тоді вперше на велосипеді подолав 240 кілометрів. Зізнається: крепатури не відчував, бо організм має тренований – їздить на ровері змалку. Та й, запевняє, навіть втоми великої не мав.

До речі, тато Тараса у шкільні роки здобував призові місця з бігу. Сам же хлопець був сильним у греблі і мріяв потрапити в олімпійський спорт. Та доля розпорядилася інакше. Про те, що повернувся учителем фізкультури у рідний навчальний заклад, не шкодує.

– Інше прикро. Як згадаю свої шкільні роки – фізкультура була в нас улюбленим предметом! Ми старалися швидше виконати усі нормативи, щоб був час пограти у баскетбол чи ще щось. А зараз? Даю м’яча, а учні: «А чого футбол? Давайте просто посидимо…» Такі діти пішли, – розчаровано каже.

Зате він розповідає, як своїм захопленням вразив майбутню тещу Надію Протасівну. Коли ще зустрічався з коханою Людмилою, яка родом з Каменя-Каширського, якось їй сказав, що на вихідні приїде до неї не автобусом, а велосипедом. А це майже 140 кілометрів в один бік.

– Ні Люда, ні її мама не повірили, що я це серйозно кажу, – усміхається Тарас Черняков. – То якраз було восени, затягнув дощ. Не без пригод добирався, якщо чесно, бо дороги погані, гулю на колесі «видуло». Але ж доїхав! Коли мене побачили за вікном з велосипедом, усі були дуже здивовані.

Запитують, чи Тарас влаштовує у ліцеї або між односельчанами велотурніри. Адже, судячи з великої кількості роверів під стінами альма-матер, у Світязі чимало шанувальників двоколісних.

– Та поки ні. Хоча це гарна ідея, – зауважує.

І з сумом додає: улюблений велосипед зараз у ремонті, бо втрапив ним в аварію (їздить на роботу іншим). Та тільки поставить його на колеса – мріє рушити до Львова. А далі – хто зна, може, відкриватиме й інші горизонти