«Луцьк перестрибнув Львів», – дитяча письменниця з Києва про обласний центр Волині

Українська відома дитяча письменниця Лариса Ніцой поділиласю враженнями про перебування у Луцьку. Тут вона не почула російської мови, їй сподобались луцькі школи та вчителі, активісти, небайдужі лучани, і навіть влада міста.

Чим ще вразило відому українку місто, вона написала у фейсбуці.

Друкуємо її допис без змін.

"Луцьк. Вражаюче місто.
Луцьк перестрибнув Львів. За тиждень перебування я не почула в Луцьку російської мови окрім одного разу, коли учень у школі сказав: «Пріятного апєтіта». Ми його погладили по спинці і сказали, що треба говорити "смачного". Оце й усе.

Вразили вчителі й директори шкіл. На відміну від учителів і директорів інших міст (змовчати, озирнутися, проскочити між крапельками), луцькі вчителі й директори валять правду в очі й нікого не бояться. А їхня правда така: "Те, що сьогодні відбувається в освіті (попри нові технології) – це знищення українця. Це знищення українськості. Це виховання раба, заробітчанина, якому байдуже, де жити, якому українські цінності – порожній звук. І лише втручання небайдужих вчителів, небайдужих активістів збурюють ситуацію і локально рятують ситуацію. Але централізовано ми її програємо."

- Пані Ларисо, ви про патріотизм будете говорити? – запитали в Луцьких школах.
Стандартне питання різних шкіл різних міст. В центральних і східних містах це питання звучить, як правило, з острахом. У Луцьку остраху не почула, однак, відповідаю як усім, щоб заспокоїти.
- Я приїхала говорити з дітьми про книжки. Як вони створюються. Щоб через цікаві розповіді спонукати дітей до читання.
- Як це?! А про патріоти-и-изм?! – лякаються вчителі і директори, що патріотизму не буде.
- Гм. – Сміюся від наполегливих інтонацій. - А ви хочете про патріотизм? Думаєте, треба?
- Аякже! Треба! – вигукують хором директори з завучами і вчителями.

Ну що ж, як то кажуть, самі напросилися. Під час зустрічі говоримо про книжки і не лише. Ну от наприклад.
- Дорогі діти, запрошую вас провести віртуальний експеримент. Уявіть собі, що ви йдете вулицею, а назустріч вам ідуть люди і розмовляють німецькою мовою. Ви скажете, хто вони такі, ті люди?
- Німці! – хором гукають діти.
- А якщо вони говоритимуть французькою, що ви скажете, хто то такі?
- Французи!
- А якщо вони говоритимуть чеською?
- Чехи!
- Польською?
- Поляки!
- А якщо до вас приїде в школу делегація і говоритиме китайською. Ви прибіжите додому і скажете татові й мамі, хто до вас приїздив у школу?
- Китайці!
- А тепер уявімо інакше. ВИ йдете вулицею і ВИ розмовляєте російською. Що скажуть про вас, хто ви такі?
- Росіяни!
- А ви росіяни?
- Ні!
- А хто ви?
- Українці!
- Якою мовою треба розмовляти, щоб вас сприймали як українців?
- Українською!
- Дякую. Хочу вам сказати, що ви щасливі. Ви живете в українському місті, де всюди звучить українська мова. В магазинах – українська, в бібліотеках – українська. В школах учителі з вами розмовляють українською і на уроках, і на перервах. Ви розмовляєте українською. А от я живу в Києві, і там усі розмовляють російською.
- А ми знаємо! – махають рукою діти як на безнадійних. (нічого собі!)))
- Отож. У школах діти розмовляють російською. Вчителі з дітьми на перервах розмовляють російською. В магазинах, на вулицях – всюди російська мова. І так не лише в Києві. В Одесі, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, інших містах. В результаті, росіяни вирішили, раз всюди звучить російська мова – то це їхня земля. А це їхня земля?
- Ні, наша! – гукають діти.
- Якою мовою треба розмовляти, щоб усі розуміли, що це Україна?
- Українською!
- Молодці! А ще знайте таке. Українці у всіх зросійщених містах тримають форпости української мови і чекають від вас підтримки. Коли ви підростете і приїдете в Київ учитися чи працювати, ми сподіваємося, що ви у Києві теж розмовлятимете українською мовою, як розмовляєте в Луцьку, і поповните наші українські лави. Ви ж будете розмовляти і в Києві українською?
- Так!
- Але знаєте в чому біда? Ми чекаємо вас, як підкріплення українського світу, а деякі лучани приїздять у Київ і замість розмовляти українською переходять на російську мову!
- Ми не будемо переходити на російську!
- Справді не будете?
- Не будемо. Ми будемо розмовляти українською!
- Дякую. Ви наша надія.

Уявляю, які були б зелені перекошені обличчя від таких розмов у деяких вчителів і директорів того ж Києва, я вже мовчу про інші русифіковані міста. Тільки не в Луцьку. У вчителів і директорів Луцька обличчя сяють від таких розмов. Сяють!

Вражають активісти Луцька. Громадська організація «Розвиток мікрорайонів міста» і квіти на дорозі в ями садить, добившись заасфальтування. І тиждень української мови і культури по школах проводить. І унікальну виставку світлин В'ячеслава Чорновола організовує для лучан. І на засідання комісій міської ради бігають. І фільм про мову «Соловей співає, доки голос має» привозить до Луцька для перегляду і ще багато чого.

Вразила влада Луцька. Вона підтримала активістів і виставку провести, і для перегляду фільму Палац культури надали. Виставку відвідала голова обласної Ради. На показі фільму була заступник міського голови. А могли ж палиці в колеса ставити або просто "відморозитися". Ні, не ставили палиці і не морозилися. Сприяли.

Вразили лучани. Своєю небайдужістю. Ну здавалося б, у них і так усе українською. Однак, повна зала палацу ледь не репнула, лучани зібралися подивитися публіцистичний фільм про мову!

Вразило Луцьке ТБ. Гарні сучасні студії, професійні журналісти. Сюжети не згірше столичних.

Вразила кав’ярня «Старе місто», де офіціантами працюють сонячні підлітки. Усі приїжджі намагаються завітати в цю кав’ярню. Підтримати. Здається, це єдина в Україні така кав’ярня. Приклад для наслідування.

А ще в Луцьку збереглася фортеця Любарта! Їдеш містом – а попереду бовваніють замкові вежі. Ох і гарно. Шкода, що під замком базар-шанхай замість культурної зони з лавками, майданчиком і сценою, щоб проводити концерти й фестивалі, ох же ж і круто те виглядало б під замком, незабутньо, особливо для туристів. Сподіваюся, в майбутньому так і буде.

А сьогодні Луцьк – це маленька модель української України. Луцьк – це мрія.