«У сім’ї чоловік – голова, а дружина – шия»: пара на Волині відзначила 50 років шлюбу. ФОТО

Пів століття пліч-о-пліч у взаємоповазі та розумінні топчуть життєвий ряст Іван та Надія Балики з села Рудка-Червинська на Камінь-Каширщині. І хоч відтоді, як стали на рушничок щастя, уже минуло цілих 50 років, у їхніх очах, як і раніше, — щирість, на вустах — тепла усмішка, а в серцях — добро і любов.

Золоте весілля: діти та онуки підготували для них свято. Сімейна пара дякує Богу за подаровану можливість відзначити цю подію разом із найріднішими.

Про життєву історію Івана Андрійовича та Надії Степанівни пише Тетяна Приходько у газеті Полісся.


Їхню історію не вмістити у кілька рядків. Можна писати книгу. Бо ж навчити вона може і як долати будь-які негаразди, і як ставити цілі та їх досягати, як любити і шанувати одне одного, виховувати дітей та онуків. Але нині лише про головне — у рутині життя, попри всі його випробування, вони зуміли зберегти іскру любові, що спалахнула багато років тому.

«Я повернувся з армії і поїхав до сестри у Гуту-Камінську в гості. Пішов на танці, де звернув увагу на Надію. Запросив її на танок. Познайомилися. Вона мені сподобалася…», — розповідає Іван Андрійович.

«А тоді якось мене направили на роботу у школу в село Кримне. Іван жив у Брониці. І ми знову зустрілися», — додає Надія Степанівна. Скромні залицяння вродливого парубка не залишили байдужим дівоче серце. Так зародилося кохання. Згодом молодята побралися. Спочатку розписалися, а за кілька днів і весілля відгуляли.
«Снігу було дуже багато. Кучугури понамітало, що й не пройти, — згадалося пані Надії. — А тепер он яка зима – квіти у садку цвітуть».

Подружжя пригадує, як спочатку жили у Брониці, потім переїхали у Камінь, далі — у Гуту-Боровенську, ще через деякий час — у Тоболи. Партія посилала Івана Андрійовича у різні місця на роботу, тож із сім’єю разом і переїжджали. Згодом у Рудці-Червинській побудували будинок, тут і осіли.

«Ми завжди намагалися не розлучатися. Навіть поступали в один ВУЗ, щоб разом вчитися. Але Андрійович не пройшов по конкурсу», — каже Надія Степанівна. — Тобто як би не намагалися завжди бути разом, життя все одно розпоряджалося по-своєму.

От і виходило, що спочатку вчилися порізну, а потім практично весь час забирала робота. Іван Андрійович — голова колгоспу, Надія Степанівна – вчитель у школі. Робота керівника, звичайно, потребувала більше часу, тому з дітьми була дружина. А подарував Господь Баликам п’ятеро дітей – три доньки та два сини. Сьогодні вони для них — гідна опора та підтримка. Дев’ятеро онуків – гордість і потіха.

Іван Андрійович зізнається: «В сім’ї чоловік — голова, а дружина – шия. Куди шия поверне, туди голова подивиться. Проте між ними обов’язково має бути взаєморозуміння. Без нього ніяк».
Він також наголошує, що іще одним важливим елементом у сімейних стосунках, і не тільки, повинна бути справедливість.
«Я до всіх і завжди намагаюся бути справедливим. Це головний принцип у моєму житті. Бо коли по справедливості, то і лад буде», — зазначає, дивлячись на все з висоти прожитих літ.
Іванові Андрійовичу вже 73. За плечима у нього 47-річний стаж сільгосппрацівника. Надії Степанівні — 68. Вона – Відмінник освіти з 33-річним стажем.
«Дідусь та бабуся – гідний приклад в усьому», — це знають та відчувають навіть наймолодші з онуків. Вони розуміють їхню строгість і гумор, вчаться в них мудрості і працелюбності. І цього в них не забереш. Попри солідний вік та вже ослаблене здоров’я Іван Андрійович та Надія Степанівна продовжують активно трудитися.
«Тримаю невелику господарку, аби не сказали, що ледар», — жартує Іван Андрійович.

Він як пішов на пенсію, то зайнявся фермерством. Своє господарство назвав на честь любої дружини «Надія». Тепер гектарів вже не обробляє, але дасть фору ще будь-якому господарю, бо тримає з десяток свиней, кілька десятків птиці.

Так само не кожна господиня дорівняється і до Надії Степанівни. У неї і в хаті лад, і на городі порядок. Любить вона вишивати та в’язати, смачно зготувати.

Обоє черпають натхнення від природи. Іван Андрійович релаксує, коли рибалить на ставочку, а Надія Степанівна – збираючи у лісі гриби. Але найбільшу насолоду черпає від квітів. Це завжди знав чоловік, а тому, коли траплялася нагода, дарував їй польові дзвіночки, а також троянди які Надія Степанівна потім розсаджувала у своєму саду. Сад Баликів завжди квітне. Найкрасивіше тут, вважають, навесні.

«Коли весняне сонце прогріє промінням землю, тоді вона встеляється блакитним килимом – цвіт пролісків, під-сніжників, фіалок повністю вкриває її. Тут їх сотні різновидів», — розповідає Надія Степанівна. Вона привозила квіти звідусіль, де бувала, і садила вдома. Тепер милуються цією красою і діти, і онуки, і просто перехожі.

Наче непомітно промайнуло півстоліття, але за прожитими роками ювіляри не сумують. Приємне й радісне завжди пам’ятають. І це додає їм снаги.

Тетяна Приходько, село Рудка-Червинська.