На Волині пара повінчалася на золоте весілля. ФОТО

Роман та Лідія Бобки з міста Камінь-Каширський, що на Волині, після 50 років подружнього життя повінчалися в церкві.

Про це пише «Вісник».

Подружжя виховало гарних синів, діждалось онуків. Єдине, про що жалкували чоловік і жінка, що тоді, у 1969-му, не пішли під вінець. І ось сини з невістками зробили батькам сюрприз. Церковний шлюб пара брала на своє золоте весілля.

ХОДИВ НА ПОБАЧЕННЯ ЗА 30 КІЛОМЕТРІВ

Роман Пилипович родом з Львівщини, Лідія Яківна – з Ратнівського району Волині. Та саме Камінь-Каширський об’єднав їхні серця. Бо познайомилися тут на весіллі свого спільного товариша. Романа той запросив за свата, Ліду – за дружку. І між ними зародилася симпатія.

Тоді дівчина працювала піонервожатою у школі, а хлопець – водієм машини, яка розвозила хліб. Два з половиною роки вони зустрічалися.

– Перш ніж одружитися, треба добре роздивитися, – усміхаючись, каже Роман Пилипович.

І він пильно придивлявся до своєї майбутньої половинки. На побачення до коханої ходив навіть за 30 кілометрів, коли Ліда їхала до батьків у Поступель. І жодного разу не пошкодував, що зробив такий вибір у житті. Коли покликав дівчину заміж, їй було всього 18.

Те весілля не було пишним. Скромна весільна сукня, пошита на замовлення, невибагливі наїдки на столі. Зате в очах наречених сяяли любов і щастя. Це неймовірно тепле і щемливе ставлення один до одного молодята пронесли крізь життя.

З великою любов’ю розповідають про своїх свекра та свекруху невістки. Кажуть, багато в чому модель поведінки у своїх сім’ях брали з їхньої родини.

– Від них я навчилася не жалітися на чоловіка, – розповідає Лілія, яка довгий час жила в одній хаті з Бобками-старшими, у невістках. – Бо ніколи не чула, щоб вони скаржилися один на одного. А таких матерів, як Лідія Яківна, взагалі мало, бо готова до кінця своїх днів служити своїм дітям. Це дуже відчувається, дякую їм за це. Життя з ними дало ту велику мудрість, яка потім вплинула на мої стосунки з невісткою.


ОНУК ВОЗИТЬ БАБУСЬ ЗА КОРДОН НА МОРЕ

Сімейне правило Бобків – проводити час разом. Вони збираються на дні народження, світські та релігійні свята, разом їздять до лісу й на озеро. А ще – за кордон на море. Особливо тішиться бабуся Ліда, коли її разом зі свахою кличе на море онук. Бо навчили Бобки-старші бути турботливими Бобків-менших, а ті – своїх дітей, вже їхніх онуків.

Отак пів віку у парі минули, як одна мить. Наближалося золоте весілля. Пишної гостини подружжя й не думало робити. Тільки знову мимоволі зітхнули, що досі не повінчалися.

– То у чому проблема – повінчайтеся, – запропонували діти. – Ми все організуємо.

Робота закипіла. Розробили оригінальні запрошення – і наречені для кожного гостя вписали свої слова вдячності. Особливо раділи, що кликали на гостину тих своїх сватів та дружок, що були на їхньому весіллі 50 літ тому. Адже Господь усім їм відміряв довгого віку.

Цілу ніч невістки крутили з живих квітів весільні букетики для кожного гостя, композиції, аби прикрасити кафе та оздобити весільний автомобіль. А ще ж окремо вибирали вбрання для молодого та молодої, аби вони не бачили наперед, хто в чому буде одягнений на церемонії одруження. Замовили і тамаду, і живу музику, і короваї! Словом, рідні старалися зробити для своїх найдорожчих справді незабутнє свято.


СВЯТКУВАЛИ ТРИ ДНІ!

І ось нарешті прозвучало:

– Чи ти согласна вийти за мене заміж? – запитував Роман Пилипович.

– Согласна, – ніяковіючи, як 50 років тому, відповідала Лідія Яківна.

Вдруге весілля Бобки гуляли аж три дні! Вінчалися вони у Камені-Каширському, в храмі святого Миколая Чудотворця. Після звершення таїнства священник дав сивочолим молодятам невеличкі настанови, адже їхні почуття вже й так випробувані часом. Усміхаючись, казав:

– Подивіться, який сьогодні щасливий молодий. А молода ще щасливіша. Бо взяв її чоловік з двома дітьми.

Гості засміялися. А Лідія Яківна втирала сльозу, що причаїлася в кутику очей, дивлячись на двох дорослих синів.

Святкову церемонію одруження з нагоди півстолітнього ювілею міцного шлюбу провели і в РАЦСі – і видали подружжю спеціальне посвідчення.

– А в кафе ми разів 25 кричали: «Гірко!», – згадує невістка Лілія. – І вони вставали та сором’язливо цілувалися, як діти.

Коли у подружжя Бобків запитують, який же секрет міцного шлюбу, ті відповідають:

– Хоч ох, та вдвох!

– Нема кращого друга, як вірна супруга, – додає Роман Пилипович.

– І ніколи не підвищуйте один на одного голосу, – підсумовує Лідія Яківна.

Наталія КРАВЧУК