Багато людей здаються і вмирають: столичний лікар розповів, як вперше зробили пересадку серця у Ковелі. ВІДЕО

У студії соціального ток-шоу «Стосується кожного» кардіохірург, директор Інституту серця Борис Тодуров розповів про першу після 15-річної перерви операцію з пересадки серця у Ковелі. А також відповів на питання про трансплантологію в Україні.

Про це йдеться у сюжеті "Стосується кожного"

56-річному Василю Міговка недавно було важко ходити і навіть лежати, він задихався і був дуже слабким. Допомогти Василю могла тільки пересадка серця.

Нагадаємо, це друга пересадка серця яку здійснили на Волині. Лікарі районної лікарні спільно із фахівцями столичного Інституту Серця пересадили орган 59-річному киянину Святославу Німчуку.

Попередня пересадка серця в Україні відбулася торік, 24 грудня. До цього подібні операції, зі слів голови Інститут серця МОЗ Бориса Тодурова, в Україні не робили 15 років. Обидві трансплантації серця провели на базі Ковельської районної лікарні.


Однак йому пощастило. Донорський орган з'явився в Україні. Чоловік стояв третім у черзі на пересадку серця. І коли прийшла інформація про те, що є донор, нове серце підійшло за всіма параметрами саме йому. Василь погодився, не роздумуючи. Операцію провели в місті Ковель на Волині, а на наступний день пацієнта забрали до київського Інституту серця. Зараз чоловік худне, щоб новому серцю було легше «працювати», приймає препарати за чітким розкладом і дякує своїм рятівникам.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Життя тільки починається: з лікарні виписали чоловіка, якому на Волині пересадили серце

Борис Тодуров відповів на питання про трансплантологію в Україні.

1. Чому 15 років в Україні не було операцій з пересадки серця?

«Це комплексна проблема. По-перше, наше законодавство недосконале. По-друге, у головлікарів, у лікарів-реаніматологів не вистачає мотивації займатися збереженням донора, визначати смерть мозку, витрачати на це певні реактиви, свій час і сили, оскільки це призводить лише до збільшення проблем: прокуратура, поліція, різні перевіряючі органи після пересадки починають перевірки. Ви знаєте, що кілька років тому була гучна кримінальна справа з приводу трансплантологів, яке практично нічим не закінчилося. Через півтора року відсидки в СІЗО їх просто відпустили. І це відкинуло нашу трансплантологію на кілька років назад. Всі просто боялися цим займатися».

2. Чому перша операція з пересадки серця пройшла не у Львові чи Києві, а в Ковелі?

«На жаль, у Києві жодна з лікарень не дає нам можливості брати органи у загиблих людей. Хоча формально багато з них є базами по забору органів. Так склалось. Але в Ковелі з'явився великий ентузіаст трансплантології, Олег Олегович Самчук. Він закупив необхідне обладнання, зробив ремонт в операційній, привіз із Польщі апарат штучного кровообігу, отримав ліцензію на кардіохірургію і, коли з'явився донор, подзвонив нам...»

3. Як довго можуть зберігатися донорські органи?

«Серце дуже чутливе до кисневого голодування, тому поза живим організмом може «жити» всього три години. Так само, як і печінка, легені – 3-3,5 години. Якщо за цей час серце не вшито, не пущено кровотік по коронарних судинах, воно просто гине. І зберегти його довше цього часу в Україні також не можна. Тому питання близькості донора і реципієнта – найважливіший з точки зору організації трансплантації.

Ми можемо собі дозволити транспортувати серце не більше години. Тому що сама процедура підготовки та вшивання займає півтори години. А коли час наближається до 2,5 – 3 годин поза тілом, – це вже ішемія, це вже критично. При перших пересадках, які ми робили в 2000-х, були донори, яких ми возили в межах міста. Навіть великі затори протягом години якось можна об'їхати. Також можливі прилеглі міста в межах 50-70 км навколо Києва, з яких ми можемо доставити органи протягом години. З населених пунктів, які знаходяться територіально далі від Києва, на відстані 200-300 км, – можливо тільки на вертольоті. У нас на даху клініки знаходиться майданчик, на якій ми можемо посадити вертоліт до 12 тонн. Тобто практично будь-який вертоліт, який є в МНС».

4. Чи можна убезпечити себе від «чорних трансплантологів» і як саме?

«В Україні чорної трансплантології немає. Я вам відповідально заявляю. Якщо хтось їде за кордон, щоб підпільно щось продати, – це так. В Україні сьогодні контролювати все дуже просто. Трансплантологічні центри можна порахувати на пальцях однієї руки. У кожній операції беруть участь десятки людей. А після хворого потрібно виходжувати під контролем лікарів. Те, що знають десятки людей, утримати в таємниці неможливо. І все це фантазії – з приводу чорних трансплантологів і того, що хтось знайшов якісь баночки, де було написано «серце», «печінка», «легені»... У когось розігралася фантазія. І це погано. За кордоном у дитини з дитинства формують уявлення про трансплантологію як про науку про порятунок життя. Це формується державою, у це вкладаються гроші, сили і засоби, щоб у людей з'являлося правильне уявлення про трансплантологію взагалі».

5. Як сьогодні приймається рішення про забір органів?

«Смерть мозку прирівнюється до біологічної смерті людини. Наше життя – це життя нашого мозку. Після того, як мозок перестав жити, серце ще б'ється деякий час, тому що у нього існують свої ритми. І якщо в цей час підтримувати штучну вентиляцію легенів, то кілька годин, а іноді і днів тіло цієї людини може прожити з серцем, що б'ється. За цей час, як правило, проводяться аналізи на наявність вірусів, визначається стан внутрішніх органів. Робиться кілька проб, які підтверджують смерть мозку. Причому смерть мозку підтверджує комісія, яка складається із безлічі фахівців, і робиться це двічі протягом певного часу. І якщо двічі фахівці підтвердили смерть мозку, далі можна розмовляти з родичами і питати у них дозвіл на забір органів. Це завжди драматична ситуація. Як правило, людина несподівано загинула: трапилася якась аварія або у нього розірвалася аневризма в мозку. Уявіть: вранці батьки з сином пили чай за сніданком, а до обіду у них запитують дозвіл на забір органів. Тому найчастіше, звичайно ж, ми отримуємо відмову. Прижиттєва згода людини полегшує завдання. Це називається презумпція згоди. За таким законом живуть у Білорусі, в Австрії, у Німеччині...»

6. Як в Україні можна дати згоду стати донором?

«Зараз ті, хто отримує паспорт, можуть туди вписати свою згоду на посмертну трансплантацію органів. Але в Україні в рік видається всього 300 тисяч таких паспортів. І критична маса людей, які дадуть прижиттєву свою згоду на донорство, набереться лише років через 10. У законі зазначено, що згода вписується або в паспорт, або в права. Для тих, хто раніше отримав паспорт або права, механізм згоди не прописаний. Я дав публічну згоду в разі смерті на забір органів для порятунку життів інших людей. Відеозверненням, яке я виклав у соцмережах, я всього лише хотів сказати, що довіряю українським лікарям. Що я довіряю українським трансплантологогам. Я довіряю українським реаніматологам, які будуть констатувати смерть мозку».

7. Чи має сенс оформляти таку згоду людині у похилому віці з букетом хвороб?

«Наведу приклад. Коли помер прем'єр-міністр Ізраїлю, якому було за 80, у нього не було здорових органів. Але у нього взяли рогівку ока і пересадили дівчинці, у якої була проблема з рогівкою.

Я знаю, що в Україні існує величезний страх перед трансплантацією. Але реалії життя такі, що у вас в 10 разів більше шансів стати реципієнтом, ніж донором. Перехворіли на грип. Через місяць – міокардит, через три місяці ви вже в листі очікування чекаєте пересадки серця...»