«Ми за розкольників не молимося», – монах у храмі на Волині про загиблого воїна

"Ми за розкольників не молимося", – відповів монах монастиря 75-річному уродженцю села Личини Гавриїлу Шепшелею, коли той попрохав помолитися за упокій загиблого українського воїна.

Господь заповідав нам молитися навіть за ворогів. Чому ж тоді деякі служителі Української православної церкви (нашої, як вони заявляють, церкви) поводяться так, наче тут є зайдами, проявляють непатріотичну позицію, відмовляються згадувати у молитвах українських воїнів, які поклали життя, захищаючи державу Україну та її народ? Так коротко можна передати роздуми 75-річного уродженця села Личини Гавриїла Шепшелея, котрі він виклав у листі до редакції газети "Полісся".

Нещодавно автор послання сам втрапив у подібну ситуацію. Перебуваючи в одному з православних монастирів Волині, чоловік вирішив подати записку за упокій загиблого командира, під опікою якого служив і воював на Донбасі його син, військовий. Та чернець, до якого звернувся із таким проханням, категорично відмовив, назвавши причину: загиблий український герой – розкольник, а моляться там лише за вірних Московського патріархату.

"Слава Україні! Нестерпно боляче чути новини, що волинська земля знову прийняла в свої холодні обійми молодих Героїв, які загинули, обороняючи нашу Батьківщину від російських агресорів. Я – пенсіонер, але не дивлячись на свій поважний вік, а маю вже 75 років, якщо б виникла така потреба, то не задумуючись також пішов би на її захист", – мовить впевнено та із запалом до дії.

Воно й не дивно, адже читаючи далі його історію, стає зрозуміло, що доля України дідусеві нестерпно болить. Як і тисячі співвітчизників, пан Гавриїл боровся за правду і демократичні цінності на Майдані, був волонтером.

Коли розпочалась війна на Сході, збирав із небайдужими людьми гроші для бійців. Зокрема, й для рідного сина, який в той важкий час приєднався до лав українського війська: деморалізованого, погано озброєного, проте нескореного, сповненого вірою та силами відстоювати праве діло, рідну країну. Разом купували їм необхідні речі.

"Так склалося, що довгі роки я проживаю у Київській області. Хоча сам народився на Камінь-Каширщині (у селі Личини – Авт.), – провадить розповідь далі. – Що хочу сказати, ходжу по церквах у місті Ковелі, і по селах. Побував у Миколаївському Милецькому чоловічому монастирі УПЦ Московського патріархату.

Тут вирішив подати записку за новопреставленого воїна Василя, командира мого сина, котрий загинув у листопаді. Молодий монах не захотів брати записку.

Говорить: "Ми за розкольників не молимося". Я обурився і запитав, а за кого ви молитеся? Той відповів: "Тільки за православних Московського патріархату". Я став заперечувати. Нагадав, що він живе в Україні, топче українську землю, їсть український хліб. Опісля пішов від цього монаха на службу, думаю побуду, Бог усе бачить і знає. А там священник, який вів літургію, у молитві став згадувати Патріарха Кирила. Я добув до кінця, поклонився іконам, помолився своїми словами до святих і пішов".

Хто зна, чи захоче коли-небудь Гавриїл Шепшелей після такого "теплого" прийому знову повернутися до храму чи монастиря УПЦ? І таких, як цей дідусь, тисячі. Останні шість років ця церковна організація стрімко втрачає прихильників. Зосібна через таких, як згаданий чернець.

Невже подібні до цього монаха забули про християнське милосердя? Первомученик Стефан молився за своїх убивць. Терплячи муки на хресті, Ісус прохав Отця простити тих, хто насміхався і розпинав Його. Тоді що не дозволяє окремим представникам кліру УПЦ молитися за українських воїнів, котрі сьогодні проливають кров за усіх нас? І за цих батюшок — теж. Коли вони перестануть ділити православних вірян на "чужих" і "своїх"? Чому продовжують відстоювати інтереси не українського народу, а підтримувати окупанта – Росію, називаючись при цьому українською церквою? А може тому, що за духом – зовсім не українські?

Іван ВИШИВАНИЙ.