На Волині відійшов у вічність ветеран Другої світової війни

У селі Мельники сьогодні, 24 квітня, на 94 році життя перестало битися серце ветерана Другої світової війни – Тараса Романовича Поцьоха.

Про це йдеться на сайті Шацької ОТГ.

Відійшла у вічність добра, мудра, працьовита людина, що була прикладом гідності та добропорядності. Світла пам’ять про Тараса Поцьха назавжди залишиться в серцях всіх, хто його знав, любив і шанував.

Попри життєві випробування та війну, важке післявоєнне життя та працю чоловік залишився скромною та простою людиною, котра весь вік прожила, сповідуючи християнську мораль. Навіть тоді, коли на початку війни у село заходили німці, а наші кулеметники поблизу села стояли в обороні, тоді ще зовсім юний Тарас не дав знищити ворога: вони ж такі самі люди, як і ми… З тих часів ще пам’ятає, як німецька частина розташувалася недалеко біля їхньої хати… – пише Район Шацьк.

У 1944 році 18-річного юнака, як і інших його ровесників, мобілізували до лав Радянської армії. Потрапив у 251 полк. Та замість справжньої служби та боротьби з ворогом – перебування на межі життя і смерті у Саратовському таборі. За декілька місяців такої «служби» став важити аж 48 кг.

Через це й Перемогу довелося зустрічати у госпіталі, куди майже немічного юнака відправили набрати трохи ваги. Після цього на Тараса Романовича чекала семирічна служба в армії: Служив у Кенігсбергу Калінінградської області, був у п’ятій гвардійській дивізії 17-го полку четвертої стрілкової роти». Під час служби у 1947 та 1948 року на декілька днів приїжджав у відпустку у рідний край, а вже остаточно повернувся у село у 1951 році.

Одружився, разом із дружиною виховали чотирьох дітей. Спочатку підводою возив ліс у лісгоспі на вузькоколійку для відправки його на Заболоття, а також 20 років пас колгоспне стадо, займався іншою роботою у колгоспі. Тримали удома чимале господарство, пасіку, адже росли сини, і їм потрібно було допомагати ставати на ноги.

Переживала родина, коли син Володимир потрапив служити в Афганістан, бо уже не з чуток знали, що таке війна. Та Слава Богу, усе обійшлося.

В останні роки Тарас Романович господарював сам, бо дружини шість роки тому не стало. Його частенько навідували та доглядали діти та внуки.