У кожного свої секрети: як у 95 років волинянка господарює і їздить базарувати до Луцька

Раїсі Романюк з Рудки-Козинської Рожищенського району вже 95 літ зозуля накувала. У свої літа вона ще й досі величенький город обробляє, господарку тримає і лише недавно свій велосипед «на пенсію» спровадила. Каже, якби не боялася впасти та дітям клопоту наробити, то ще б пересувалася ним усюди.

Про історію непросту, але цікаву історію життя волинянки пише Мирослава Косьміна у Віснику.

Раїса Павлівна родом із Холмщини. У 1945 році їх звідти вивезли. Опинилися у Дніпропетровську.

"Вигрузили нас, а там біда кругом, голод, – згадує минуле Раїса Павлівна. – Й року не минуло, як вирішили тікати звідти на Волинь, бо тут дві знайомі сім’ї зупинилися. Після жнив запрягли корову, яка тягнула візка з нашим добром, ще мали дві овечки. Спали, де ніч застане: під копицями, деревами, на полі. Соломою вкривалися, як дощ вперіщить. Геть як цигани! Довго йшли, бо корову треба було напасти, щоб молоко пити – на тому й жили. Прийшли сюди вже із заморозками", – ділиться спогадами жінка.

Уже нікого з вивезених з їхнього рідного Хутча нема нині на світі. Одна залишилася баба Рая. Знає це точно, бо постійно цікавилася колишніми односельцями.

"А оце я з чоловіком", – показує дивний сімейний портрет подружньої пари. У гарній молодій жінці впізнаю Раїсу Павлівну, а поряд з нею… школяр.

– То мій чоловік Яків, – зі сміхом пояснює, – і насправді він старіший за мене на п’ять років! Ой, скіко він жив, стіко хотів порвати цього знімка. А це нас так якийсь зйомщик (фотограф – авт.) зробив. Як на сміх, вибрав фотографію Якова, де він пацан ще, а мене – вже дорослу тьотку, і зліпив докупи.От чого ме­не Яків засватав та­ку бід­­ну, то й досі, вірите, не допетраю. Вчительок мав різних, бухгалтерок. А потім якось прийшов до нас, а ми з матерою були на городі. Вдома зостався батько. Щось там з ним поговорив – і все. Йшла я на поле дівкою вільною, а повернулася вже засватана і жених чекає.

Вже 20 років як нема її Якова на цьому світі. Четверо дітей з ним виростили і на ноги поставили. Один син через три хати живе, другий – у Луцьку, ще один син у Полтаві, а дочка у Польщі заміжня. Має від усіх підтримку і поміч, навіть зимує у кожного по черзі.

Солідний вік бабці Раї – не проблема. Восени вона розвиває таку бурхливу діяльність на городі, що її діти за голови хапаються. Такого нема, щоб у неї клаптик землі пустував. Збирала клунки з городиною, велосипедом під’їжджала до зупинки, а тоді автобусом на Луцьк – продавати. Тепер машиною возить син.

"Тримаю дві кози, маю курей і ще намовили мене взяти поросят. Все роблю, що треба: полю, готую, перу собі. Забагну – то й пирогів спечу", – розповідає жінка.

І це все у 95 років. На запитання журналістки, де сили бере на те все, відповідає:

"Знаєте, як щось заболить – то не хочеться жити, а як перестане – то думаю: ото, придумала вмирати, ще тре пожити! А ще маю свій секрет: зранку не їм. Бо як наїмся – то робити вже не зможу. А так встигаю всього переробити та в хаті порядок навести – і тоді лиш сідаю снідати. Десь коло чотирьох годин дня".