Як рідні брати з Волині пішли захищати Україну

Між Віктором та Василем – 16 років різниці. Тому рідні брати з прикордонного містечка Устилуг, що на Волині, навіть уявити не могли, що будуть захищати Україну пліч-о-пліч, в лавах 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.

Про це пишуть на сторінці волинської бригади у facebook.

Віктор, найстарший із чотирьох дітей у сім’ї (у хлопців 2 сестри), пішов на фронт з початком війни, в складі одного з добровольчих батальйонів звільняв Попасну, Лисачанськ, інші міста Луганщини, які зараз, через більше, ніж шість років, продовжує захищати зі зброєю в руках.

-Спогади з того часу, напевно, не потьмяніють у пам’яті ніколи: перші перемоги… і перші втрати, і сили, витрачені на те, аби прийняти жорстоку фронтову дійсність… Та найбільше, напевно, запам’ятався страх, коли з дому подзвонили, і сказали, що Василь, на той час іще школяр, учень старших класів, утік із дому на фронт, слідом за мною, - пригадує Віктор. – Батьки тоді мало не збожеволіли від хвилювання. У мене ж і в чоловіка однієї з сестер, Олександра, кадрового військового, який теж служить в одному з підрозділів нашої князівської 14 омбр, і мешкає в Залужжі, поблизу Устилуга, додалося сивини, адже розуміли, чим малий ризикує… Це було фронтове літо кривавого 2014… Та після розмови з командиром нашого підрозділу, а Василь уже встиг стати в стрій, спільними зусиллями вдалося вмовити вояку-школяра повернутися додому, закінчити навчання, а вже після того йти воювати…

Нині Василю 22, 4 з яких – він у складі 14 омбр імені князя Романа Великого захищає Україну на передньому краї. І він, і Віктор, який після перерви, цьогоріч навесні, повернувся на військову службу, - у званні сержантів. Як командири молодшої ланки, вони є найпершою опорою та помічниками командирів своїх підрозділів. При цьому чимало із військовослужбовців, якими командує Василь, за віком годяться йому в батьки...

-Авторитет в особового складу, - це не тільки відповідні військові навики, бойовий досвід. Передусім, це щире, людське ставлення до кожного, хто воює пліч-о-пліч із тобою.- Каже Василь. - Для своїх бійців, я, ясна річ, командир. Та перш за все, я для них бойовий побратим і друг.

Віктор і Василь йдуть одним окопом. Про щось тихо перемовляються, і усміхаються, - їм завжди є про що поговорити. Морозяний вітер ковтає уривки фраз і підганяє хлопців у бліндаж – у них сьогодні ще дуже багато справ. Та передусім, треба подзвонити додому, бо рідні за них, як завжди, хвилюються…