У бою на фронті загинули 15 військових із Волинської та Рівненської областей

15 воїнів з Волині та Рівненщини полягли в одному бою 10 вересня 2022 року. Щоб зберегти пам’ять про Героїв, родичі за власні кошти видали про них книгу.

Про це пише Вісник+К.

Бійців відправили на «зачистку» без попередньої розвідки
У травні 2022-го у Володимирі було сформовано другий стрілецький батальйон з бійців тероборони. Захисники відрізнялися рівнем військової підготовки та віком, але мали спільне бажання – нещадно нищити ворога. Воїни проходили навчання на полігонах, удосконалювали бойові навички, допомагали один одному долати труднощі, працювали злагоджено й дружно. Багато хто уже знав, що таке справжній бій. Адже серед них був чоловік, який пройшов Афганістан і АТО – Віктор Бурдак із села Седлище Любешівської громади Камінь-Каширського району. Деякі воїни теж побували в гарячих точках Сходу України. Бійці готувалися дуже ретельно.

« У липні 2022-го захисників відправили на Схід, – розповідає Людмила Бурдак, мама загиблого воїна. – Спершу Донеччина, якраз тривали запеклі бої під Бахмутом, Соледаром, Яковлівкою. Короткі повідомлення, що у них все добре. Без жодного поранення вийшли на ротацію під Харків. Тримали оборону у дачному поселенні Петрівка Харківського району. Артилерійські обстріли майже не припинялися. Командний пункт обстріляли, а згодом розбомбили із «сушок».

У невеличкому селі Мале Веселе Харківського району Харківської області проживало усього 176 жителів. Проте невеселим воно стало для наших Героїв та їхніх родин. Третій взвод (21 боєць) четвертої роти другого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого на чолі з командиром відділення Віктором Бурдаком вирушив на бойове завдання на двох БМП. Командир взводу з ними не пішов, проте декілька разів повідомив, що там усе чисто. Але, як з’ясувалося згодом, командування не провело попередньої розвідки. Бійцям повідомили, що ворог залишив позиції. Насправді там стояли добре озброєні війська окупанта. Їх було багато.

Воїни викликали підмогу, але не було зв’язкуОдразу при в’їзді на територію «зачистки» наших захисників нещадно обстріляли. Вони потрапили у саме пекло, відстрілювалися з ручної стрілецької зброї, але сили були нерівними. Бійці викликали підмогу, але чомусь не було зв’язку: рація не відповідала, телефони мовчали. Тому хлопці так і не дочекалися підкріплення…

Той бій був коротким. Живими повернулися тільки п’ятеро. Один боєць потрапив у полон. П’ятнадцять воїнів загинули. Запам’ятайте їхні імена: Володимир Бас з міста Ківерці, Олег Бондар і Дмитро Гончар з Володимирця Рівненської області, Віктор Бурдак і Сергій Бурдак із Седлища Любешівської громади, Віталій Кавка з міста Рожище, Віталій Котельніков, Валерій Кужелюк, Олексій Мельничук з Луцька, Володимир Лепа з Рудні Рожищенської громади, Андрій Михальчук і Сергій Стефанюк з Любешова, Станіслав Приступа із села Тріскині Сарненського району, Олексій Ткачук з Локач, Владислав Хірний з міста Сарни.

Після загибелі сина вирішила видати книжку
«Це книга-посвята тим, хто став на захист України з перших днів великої війни. Вона про тих, хто не чекав, доки ворог прийде сюди, а пішов йому назустріч, щоб ми тут були у безпеці. Про тих, хто ціною свого життя зупинив окупанта на Сході, – продовжує Людмила Бурдак. – Герої цієї книги – звичайні чоловіки з Волині та Рівненщини. Війна їх зробила побратимами та воїнами світла. Ця книга написана заради того, аби пам’ять про величезну самопожертву наших захисників назавжди залишилася в серцях українців. Вона – нагадування про те, якою ціною ми здобуваємо свободу та незалежність.

Пані Людмила пригадує, що ідея про книгу виникла фактично відразу після загибелі сина та його побратимів. Вона знала, що в редакції нашої газети підготували й видали книгу «Волинський небесний батальйон». Тому жінка звернулася у «Вісник+К». Якось у Володимирі у військовій частині вона випадково зустрілася з рідними трьох воїнів, які загинули разом із її сином. Створили групу у вайбері з символічною назвою «10 вересня» і почали спілкуватися. Ділилися спогадами, фотографіями з усіма родичами. Декілька разів зустрічалися в Луцьку і готували матеріали для книги. Вдалося у деталях відтворити той останній бій.

Неможливо без сліз читати спогади рідних про своїх синів, чоловіків, братів. Ось маленький Дем’янко дуже уважно розглядає фото, на якому його тато Олексій Мельничук. Чоловік був на роботі за кордоном, але відразу після початку повномасштабного вторгнення повернувся додому й пішов добровольцем, як і його побратими, захищати Україну.

Осиротіли діти, овдовіли дружини, втратили своїх синів батьки, внуки залишилися без мудрих дідусів. Їм би ще жити й жити, добро творити.

Доки ми будемо про них згадувати, доти вони живі. Їхня свічечка догоріла, але пам’ять про них має бути вічною та світлою. Не забуваймо ніколи про ціну нашої свободи.