На Волині мати вже 20 місяців чекає сина з російського полону

Син лучанки Тетяни Григорчук Владислав уже 20 місяців перебуває у російській неволі. Не знаючи, як і де її кровинка - жінка не могла знайти собі місця. Та одного дня отримала повідомлення з Росії. Хоч там було кілька рядків, не рідною мовою, - для матері - це надія, на те, що син живий.

Про це йдеться у сюжетры 12 каналу.

«Тут по телевізорі показують стріляють. Боже, робиться таке. Я дзвоню: Влад, що у вас там робиться? - В нас все добре. Він завжди мене заспокоював», - розповідає Тетяна Григорчук.

Лучанка Тетяна Григорчук згадує телефонні розмови зі своїм сином Владиславом, якого повномасштабна війна застала в Маріуполі. Він разом зі своїм двоюрідним братом Віталієм - служив у 36 бригаді морської піхоти. Якою б не була ситуація, каже матір, син намагався тримати її серце у спокої.

«Він мене дурив до останнього часу, але подзвонить часом, як втомлений і каже: мам, ти зібрала сумку? Яку сумку? Ну збери щоб ти мала на перший час, воду, консерви, гроші, одежу, шоб все було в тебе напоготові», - розповідає матір.

Маріуполь росіяни обстрілювали дедалі активніше. По підрозділу вдарили якраз тоді, коли військові проривалися із заводу Ілліча. Тоді Віталій - зник безвісти. 12 квітня о сьомій ранку Владислав зателефонував крайній раз, щоб повідомити ту саму новину.

«Каже, мам ми йдем в полон. Мам, ти розумієш, каже це тюрма», - пригадує матір.

Як буде далі - ніхто не знав. Та, що полон затягнеться на роки, жінка і припустити не могла.

«Не дай Боже комусь це пережити і переживати. Життя перевернулося з ніг на голову», - плаче жінка.

Згодом у родину Григорчуків надійшла трагічна звістка - після року невідомості з'явилося підтвердження смерті племінника Тетяни. Тіло Віталія повернули під час обміну загиблими із росіянами. Про те, що брата вже немає, - Владислав не знає. Він же - вже 20 місяців у полоні.

«Єдине, що мене заспокоює, єдине на що я надіюся - це те, що він просто підтверджений російською стороною, що він офіційно в полоні», - розповідає мама полоненого.

Посилює надію і лист Влада з полону. У ньому було лише кілька речень російською мовою. Написав, що сумує, любить та просить пробачення за те, що рідним доводиться за нього хвилюватися. Але не переживати - не можливо, каже Тетяна, бо там - у російській неволі - її дитина.

«Я лягаю спати, Божечко, я лягаю в тепле ліжко, а він де. Я сідаю їсти, Боже думаю, а він що? Постійно тако переживаю, що вони ті хлопці там бідують. Я не можу читати наприклад всіляких публікацій хлопців, які повернулися з полону. Я не можу читати, те що там пишуть, показуюь по телевізорах. Я просто це мені, дуже боляче і я стараюся за це просто не думати. Я себе настроїла що все буде добре», - каже лучанка.

Кожного обміну, які й так відбуваються вкрай рідко, жінка переглядає списки та світлини у пошуках свого сина. А ще дуже чекає того щасливого дзвінка. Довгі місяці очікування даються по-різному. Допомагає підтримка дочки та зайнятість на роботі.

«Мене хто зустрічає, питає: Тань, ну ти тримаєшся? Я кажу: а що мені робити? Я плакала спочатку, спочатку дуже плакала, переживала. В мене був такий стан, я ніколи не думала, не знала як це болить душа, а вона просто отут болить. Я себе не могла в руки взяти, я не могла ходити на роботу, я не могла говорити. До мене почали всі дзвонити, а мені, навіть, по телефону важко говорити, так тяжко», - розповідає Тетяна Григорчук.

13 січня Владиславу виповнилося 27 років. Уже другий рік поспіль свій День народження він зустрічає у російському полоні. І ця думка не покидає Тетяну ні на мить.

«Лягаєш - одне думаєш, встаєш - одне думаєш, йдем на роботу - про одне думаєш. На роботі про одне думаєш. Як там, що там, де він, як він там бідний», - додала мама військовополоненого.