Під час обстрілу загинув волинянин, який пережив полон рф: спогади про Героя

У бою на Донеччині поліг 42-річний захисник з Волині Іван Войчук. За відвагу та віддану зразкову службу своїй країні впродовж восьми років був нагороджений численними відзнаками, з-поміж яких – іменна вогнепальна зброя та сувенірний годинник від президента Володимира Зеленського.

Про нього розповідає газета «Полісся».

Іван завжди вирізнявся винахідливістю та бунтарською вдачею, власною точкою зору. Навіть на групових фото з побратимами, котрі усі до єдиного обмундировані спецшоломами, він єдиний стоїть без «шапки». І тільки йому одному, напевно, вдалося двічі вийти із ворожого полону, вижити у вибухаючому автомобілі та протриматися без води і їжі кілька днів в оточенні. Він ніколи не дозволяв собі миритися із безвихіддю, як би тяжко й жахливо не було. Тож і не дивно, що до нього прив’язався позивний «Дисбат».

Про Івана можна б було зняти фільм значно цікавіший і яскравіший, ніж американські блокбастери. Адже його реальне життя поєднало сцени невгамовного молодечого романтизму і героїзму, епізоди трагедій, жаху і болю, але все це через призму гумористичних ноток. Він виріс у числі п’ятьох братів і сестер у Гуті-Боровенській. У них була ціла династія Іванів – і тато Іван, і один з дідів Іван, і прадід Іван. У цивільному житті займався переважно будівельними роботами. Відслужив «строчку» у повітрянодесантних військах (нині десантно-штурмові), отримав навіть краповий берет. Але запальний характер відправив його на деякий час і у дисциплінарний батальйон.

Шкода, що багато унікальних відомостей про нього уже не дізнаємося, адже він мало що розповідав рідним про своє військове життя. Тож достеменно і невідомо за що саме отримав стільки нагород, серед яких іменний пістолет, орден Богдана Хмельницького, медаль «За звитягу і вірність», а також годинник від президента. І це тільки за період його участі в АТО/ООС, куди він подався добровольцем ще у 2016 році. Відтоді двічі підписував контракт на військову службу у 14-ій ОМБр ім. князя Романа Великого. Не встиг демобілізуватися й вирушити на заробітки за кордон, як почалася повномасштабна війна. Він одразу вирішив вертатися на Батьківщину й уже 6 березня 2022-го стояв під Києвом у складі своєї волинської князівської бригади. Згодом його формування перекинули на південь, а потім під Ізюм, Донеччину, знову на Харківщину. За 7 років, проведених на передовій, усе тіло Івана Войчука нагадувало решето. На ньому не було живого місця від бойових поранень та тортур, яких зазнав, побувавши у російському полоні. А ще численні контузії та переломи.

«Під час антитерористичної операції він мав псевдо «Знахар». У полоні його геть понівечили: перебивали молотом ноги, переламали всі ребра… Іван пройшов усі кола катувань і все одно не спустив духу… Тому побитого, але все ще «безсмертного бандеровца», кинули гнити у тюремну яму. Непосидючість, відвага та вміння швидко й радикально діяти не раз виручали його в тяжку хвилину. Так сталося й тоді. Він зміг вибратися з ями й навіть зраненим втекти від рашиків, наважившись вступити в бій з озброєним орком звичайною столовою виделкою», – ділиться історією свого брата Валентина. Її розповідь підхоплює друг бійця і волонтер Ігор Ліпич: «Як вдруге вийшов від окупантів – ми ніхто не знаємо. Він справді був народжений воїном. Це була справа, якою він не гордився (бо там забираєш чиєсь життя, хай навіть невігласа-ворога), але в якій був професійним виконавцем наказу та чудово вмів імпровізувати у непередбачуваних ситуаціях. Був добрим психологом і аналітиком, знав як натиснути на противника. Ми дуже швидко потоваришували з ним. Почали спілкуватись одразу після того, як я пригнав їм автівки на фронт. Не вірю, що його вже нема…».

Під занавісу 2022 року Івана Івановича відправили із зони бойових дій додому. Але він все ще ходив у військкомат проситися на службу. Йому постійно відмовляли, бо за станом здоров’я «непрохідний», та й перебиті колись ноги вже давно не витримували фронтових навантажень. Попри все через 6 місяців він таки досяг бажаного, і в червні 2023-го знову поїхав на передову, тепер вже до нашої «сотки». Тут він із мінометника з кількарічним стажем перекваліфікувався у піхоту, розвідника. Із Лиманського напрямку бригаду нещодавно перекинули на Авдіївський. Саме там невгамовного захисника й наздогнала смерть, яка так довго бігала слідом за ним і все ніяк не могла забрати. 23 квітня, йдучи на підмогу ураженим ворогом побратимам, сам потрапив під кулеметно-мінометний обстріл. У цей же день у батьківській хаті на позначці 11 годин 42 хвилини зупинилися й стрілки подарованого воїнові президентського годинника…

Вдома Івана Войчука не дочекалися 70-річний тато, сестри, брати та найбільша радість його життя – малолітня донечка Софійка.

«Він відчував, що це може бути фінальний його вихід на позиції. В останній розмові говорив, що якщо зможе повернутися навіть звідти, то вже ніколи не загине. І заповів наостанок, у разі чогось, що хотів би переночувати у своїй квартирі в райцентрі, а потім щоб поховали його у Гуті-Боровенські біля мами, яку онкологія забрала з нашої родини ще в 2014-ому. Так і зробили. Хай мамуся тепер обіймає його там…», – зі щемом каже сестричка Валя.

Камінь-Каширський та рідне село зустріли «Дисбата» із усіма військовими почестями. Супровідна колона із транспорту та натовпу, здавалося, не мала кінця. Весь світ зійшовся віддати шану Героєві. Гірко плакав над домовиною тато Іван від горя за своєю дитиною, а ще із вдячності, що стільки люду прийшло розділити його біль. Родина воїна дякує кожному, хто допоміг гідно провести в останню дорогу їхнього Івана.