Військовий з Волині розповів про дворічну боротьбу за перемогу

З перших днів повномасштабної війни уродженець Волині «Білий» – у лавах Сил територіальної оборони ЗСУ та за два роки війни пройшов оборону Києва, Херсонську операцію, Бахмут та інші не менш гарячі напрямки.

Про це пише ВСН.

Історію санітарного інструктора з 241 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, розповіли у Генштабі ЗСУ.

«Відчуття війни було, але в мене був приятель, на жаль, він отримав Героя України посмертно. Він у ЗСУ з 2016 року був. Так от, я завжди його питав: «Буде?» «Буде!» «Коли?» «Я скажу, коли боятися», – відповідав той. Він набрав мене 24 лютого о четвертій ранку та сказав: «Почалося». Наступного дня ми із кумом вже були у лавах ЗСУ. З нами збиралася і моя дружина, але ми її відмовили». – пригадує військовий.

Війну Білий почав стрільцем та у цій ролі, можна сказати, здобув другий день народження.

«27 лютого – я вважаю, що почався новий відлік, все, що я прожив після цієї дати, – то подарунок долі. Ми були на одному напрямку оборони Києва, коли нам повідомили, що у наш бік рухається ворожа колона, де близько 30 одиниць бронетехніки. Ми зайняли позиції, я лежу – і тут на мене вилітає БТР. А в мене в руках автомат і все, нічого більше. Він проїздить повз мене, я бачу впритул його колесо і тут чийсь крик – не стріляти, наші! То хлопці з ЗСУ підскочили. І так одразу на душі радісно стало. А колону ту, ворожу, розвалили на підступах».

Потім була Херсонська операція, в якій Білий ще виконував завдання стрільця. Перед виходом з Херсонщини, де він із побратимами був п’ять місяців, йому запропонували стати санітарним інструктором.

«У мене є освіта, яка споріднена з медичною – логопед-дефектолог. Я працював за спеціальністю давно, але базові речі розумію. Раніше при отриманні такої освіти паралельно давали облікову спеціальність військової медсестри чи медбрата, але коли закінчував я, такого вже не було. Тож подумав: а чого б ні? Навіть як що я врятую одне людське життя – це буде на одне життя більше, ніж нічого», – каже Білий.

Тож у свої наступні бойові – в Бахмут – він їхав уже медиком.

«У Бахмуті було жорстко. По нашому стабпункту постійно прилітало. Іноді поряд прилітало таке, що про себе думав – слава тобі, Боже, що вони косорукі та не вучили. Від одного тільки прильоту у двір лишилася вирва понад два метри завглибшки. Часто під обстрілами доводилося носити поранених.

Одного разу привезли хлопця, в нього ноги посічені. А в ньому ваги – за сотню кілограмів. І я розумію, що ми його не понесемо. А тут ще й обстріл. І я йому кажу: «Братику, ти мусиш бігти, причому так, як ніколи до цього не бігав». І він побіг. Спираючись на мене – побіг. Коли добігли, сказав, що сам не вірив у те, що зможе», – пригадує військовий.

«Але найбільше запам’яталося не це. У перший день нашого чергування до нас прийшов майор, в літах такий дядько, контужений, скаржився, що рука болить. Ми подивилися, а в нього величезний, розміром з фалангу великого пальця, уламок у лікті та такий самий в плечі. Сказали йому, що потрібна евакуація. Він відмовився, сказав витягати уламки тут, бо в нього на позиції 20 хлопців молодих, необстріляних. Так він і пішов. Більше ми його не бачили».

Коли постійно бачиш кров, легко втратити мотивацію, але у Білого вона є, навіть через два роки війни.

«Коли ми прийшли в ЗСУ, нам сказали: потрібно стримати ворога, поки прийде навчене військо. І ми тримали. А зараз розумію, що тим навченим військом стали вже і ми. Є досвід, розуміння. Отже, наше завдання – стримати ворога. А ще в мене дядько загинув, та і побратимів багато. Тож моя мотивація бути тут – у тім, що я дуже хочу, щоб ці втрати не були даремними. Не ті книжки ми читали в дитинстві, щоб лишитися осторонь», – резюмує боєць.