На війні загинув 32-річний Герой: спогади про військового з Волині, який не встиг одружитися

Герой з Волині Михайло Лопушик кілька разів ставав у стрій, щоб захистити наш рідний край та його вільнолюбний народ від кровожерливого кремлівського тирана та його орди.

Про це повідомляє видання Нова доба.

Сонячні промені погожого травневого дня, які намагались лагідно торкатись облич сотень жителів Прилісного та інших населених пунктів, що зібрались на подвір’ї, де проживав Михайло, не надто радували їх. У всіх на серці були туга і журба за загиблим молодим й ще неодруженим чоловіком, сином, братом, товаришем, коханим, сусідом, односельчанином, справжнім патріотом, для якого не було нічого важливішого як стати на захист своєї країни…

– Михайло Лопушик був в оперативному резерві першої черги, оскільки спочатку брав участь в АТО, а згодом підписав контракт із ЗСУ та був задіяний в ООС, де отримав поранення, – розповів начальник Першого відділу (смт Маневичі) Камінь-Каширського РЦК та СП Олександр Плужнік. – Коли цього року росія почала повномасштабний наступ на Україну, Михайло добровільно прибув на другий же день до відділу Центру, взяв припис та поїхав до своїх побратимів-десантників у 81 окрему аеромобільну бригаду. Наскільки мені відомо, їхня група пішла у розвідку. Там вони «нарвалися» на московитів, зав’язався бій. Михайло отримав значні ушкодження та травми несумісні із життям. Це сталося 2 травня ц. р. в селі Олександрівка Донецької області.

– Михайло був добрий і дуже щирий, а ще відповідальний. Мав неабияке почуття обов’язку, тому напевно й пішов в АТО, а потім в ООС. І втретє без усяких «але» знову пішов воювати, як тільки подзвонили його бойові побратими, – пригадує класна керівничка Михайла Ірина Скорик. – Після школи ми підтримували хороші дружні відносини. А від початку повномасштабної війни час від часу переписувалися. Він часто повторював: «Все буде добре!». Я й не помітила як у нього сформувалось отаке стійке українське нутро «Я мушу! Я повинен!». Для усіх, хто знав Михайла, це дуже велика втрата.

У родині Лопушиків виросли три брати, які народились з різницею в один рік, Михайло був наймолодшим. Жили брати Андрій, Роман та Михайло дружно, допомагали один одному.

– До АТО Міша працював на ДП «Волиньторф» монтером колії, – каже середній брат Роман. – З початку російсько-української війни він двічі воював на сході України у складі 95 десантно-штурмової бригади. Під час ООС отримав поранення – 22-міліметровий осколок пройшов через плече, зачепив легені та зупинився біля третього ребра. Подзвонив він нам із братом вночі, розповів про поранення і попросив не казати матері. Прооперували його в Одеському госпіталі, куди поїхали і ми. Після служби перебував вдома. Ремонтував людям мотоцикли, бо мав до того неабиякі тягу та вміння. Хотів їхати з хлопцями в Польщу, але в нього щось не склалось.

Як розповів Роман Лопушик, Михайло телефонував досить часто. Останній раз виходив на зв’язок на Пасху, коли вся родина якраз зібралась за столом. Сказав, що у нього все добре. Востаннє написав 26 квітня. З військкомату прийшло повідомлення, що Михайло зник 29 квітня. Написавши заяву в поліцію з приводу його розшуку, родичі й самі через волонтерів та в соціальних мережах почали його розшукувати.

На початку травня рідних сповістили про знайдене тіло Михайла. Батьки ще мали надію на те, що може то не їхній син. У Краматорську побратими впізнали Михайла по його срібному ланцюжку, який той носив на руці, по двох татуюваннях – «група крові» та «козак з шаблею та тризуб» – опізнав брата Роман. – У Міши була дівчина. Якось він нашому сусіду Віталію сказав, що планує одружуватись: «От прийду з війни і як буде все добре, то візьму тебе за дружка». Планував він багато. Але доля склалася по-інакшому, – каже Роман.

Відспівували полеглого Героя на території місцевого Свято-Троїцького храму духовенство Маневицької і Прилісненської громад. Слова співчуття та скорботи виголосив настоятель святині протоієрей Юрій Волков.

З військовими почестями під траурний супровід духового оркестру, багаточисельною ходою, українського Героя Михайла Лопушика провели на місце останнього спочинку жителі Прилісного та прилеглих сіл, представники Камінь-Каширської районної ради та адміністрації, Прилісненської сільської та Маневицької селищної рад, усі, з ким перетиналися його земні шляхи. Військові та місцеві жителі навколішки проводжали Героя в останню дорогу.

Слова вдячності за подвиг та виконання військового обов’язку біля могили покійного линули від начальника Першого відділу Камінь-Каширського РЦК та СП Олександра Плужніка, побратима по ООС, а нині начальника роти охорони Першого відділу Юрія Скорика та класної керівнички Ірини Скорик. В знак пошани почесна варта тричі сколихнула повітря пострілами, зазвучав Гімн України.



Підписуйтесь на наш Facebook та Telegram-канал , щоб бути в курсі найважливіших подій.